Словом, Ренсом побачив іще чимало різних дивних та величних речей і пережив не одну важку хвилину — все це годі й описати, — та ось настала мить, коли він раптом послизнувся у темряві, покотився кудись донизу, марно намагаючись за щось ухопитися, й опинився у глибокій воді, яка линула кудись стрімким потоком. Серце у нього стислося від жаху: тепер якщо його не розіб’є об кам’яні береги, то вже напевне понесе просто у вогненну безодню. Проте річище виявилося напрочуд рівним і прямим, а течія — не такою вже й бистрою. Він жодного разу ні до чого не вдарився й урешті-решт, розуміючи, що й так нічого не вдіє, перестав борсатися і віддався потокові, який невпинно ніс його кудись крізь лунку темряву. Хтозна, скільки це тривало — мабуть, доволі довго.

Читач, либонь, розуміє, що постійне очікування смерті, втома та безнастанний оглушливий шум добряче збили Ренсома з пантелику. Згодом він тільки неясно пригадував, наче темрява ставала щораз сірішою, а далі течія винесла його у якусь незбагненну мішанину блакитного, зеленого і білого. Над головою в нього пропливали чудернацькі арки, а обабіч змінювали одна одну високі колони, що променилися слабким світлом, але все це він бачив невиразно, немов у тумані. Назагал печера виглядала тут так, наче її вирізьблено з криги, проте навколо було надто тепло, щоб у це повірити. Склепіння високо вгорі теж ніби пливло, одначе то в ньому, безперечно, віддзеркалювалася сама річка. Ще трохи — і Ренсома винесло на яскраве денне світло, у тепле повітря; течія кілька разів перекрутила його, геть забивши памороки, і кінець кінцем покинула, ошелешеного й задиханого, на мілині у якійсь великій заводі.

Він почувався занадто виснаженим, аби рухатися. Щось невловиме у повітрі, можливо, безгоміння, порушуване лишень самотніми криками птахів, підказало йому, що він знаходиться на вершині високої гори. Ренсом радше викотився, ніж виповз із води на ніжну синю траву. Озирнувшись, побачив, що ріка витікає з устя печери, яка й справді виглядає так, наче всередині вирізьблена з криги. Біля самого виходу вода була ясно-синя, проте трохи далі набувала теплої, бурштинової барви. Все навколо, здавалося, повивав легкий серпанок, повітря дихало прохолодою, а трава ряхтіла краплинами роси. Збоку здіймався височенький стрімчак, порослий густою і яскравою рослинністю, поміж якою щось де-не-де виблискувало, ніби скло. Втім, наразі Ренсома все це не дуже й зацікавило. З-під маленьких гострих листків звисали чималі грона схожих на виноград ягід, до яких можна було дотягнутися, не піднімаючись. Він трохи підживився, а тоді непомітно для себе самого заснув.