«Вони хочуть мене налякати», якось відсторонено подумав Ренсом і збагнув, що це Нелюд привів із собою цю бридку тварюку і що думки, які так зненацька проникли йому до голови перед самою появою ворога, з’явилися там власне з волі останнього. То що, виходить, його думками так легко керувати? Чомусь це викликало у нього не страх, а несамовитий гнів. Не надто тямлячи, що робить, Ренсом підхопився на ноги і кинувся до Нелюда, вигукуючи по-англійськи якісь не надто розумні речі. «І ви гадаєте, я це терпітиму?! — горлав він. — Ану геть із моєї голови, чуєте?! Це моя голова, не ваша! Забирайтеся!», а тоді, не вмовкаючи, нахилився і підняв великий, із нерівними краями камінь, що лежав на березі річки. «Ренсоме, — крекнув Нелюд, — зачекайте, ми обоє у пастці…», та Ренсом уже був біля нього.

— В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, ось вам!…тобто, амінь! — вигукнув він і з усієї сили пожбурив каменюку Нелюдові у голову. Той упав на землю — так падає не людина, а, скажімо, олівець; обличчя у нього було розтрощене до невпізнання. Втім, Ренсом навіть не глянув у його бік, а відразу ж повернувся до страховиська. Заждіть-но, заждіть, а куди ж воно поділося? Перед ним стояла якась істота, звісно, доволі химерна на вигляд — ніде правди діти, — але й тільки; відчуття огиди зникло безслідно, і він ні тоді, ні згодом уже не міг зрозуміти, як можна зненавидіти якусь тварину тільки через те, що у неї більше очей чи лап, ніж у вас. Вся відраза до комах та плазунів, яку Ренсом завжди відчував ще з дитинства, тієї миті враз розвіялася мов дим, просто щезла, зійшла нанівець; так — варто тільки вимкнути радіо — відразу стихає і вивітрюється з пам’яті якась поганенька мелодія. Вочевидь, усе це від самого початку було лишень маною, яку породжував ворог. Йому пригадалося, як одного разу він сидів і писав щось біля відчиненого вікна у Кембриджі, підвів погляд і аж здригнувся: чистим аркушем повзло щось схоже на велику, пістряву, незвичайно огидну комаху. Глянувши вдруге, раптом збагнув, що це просто сухий листок, якого легенько ворушить вітерець; і негайно ті ж таки вигини, які щойно здавалися йому страшенно бридкими, стали привабливими й гарними. Так само й тут перед Ренсомом стояло достоту дивне, але цілком сумирне створіння, що не мало жодних лихих намірів; Нелюд якось заманив його сюди, і тепер воно просто розглядалося довкола, сторожко ворушачи своїми щупальцями. Очевидно, нова печера таки не припала йому до вподоби, бо кінець кінцем воно насилу розвернулося і полізло назад до тунелю. Коли повз Ренсома проповз останній, третій тулуб, а над отвором на мить став сторч довгий, схожий обрисами на торпеду хвіст, він ледь не розсміявся. «Наче живий трамвай», спало на гадку кумедне порівняння.