Кінець кінцем Ренсом трохи втомився, присів долі і… немов опинився відразу у цілком іншому світі. Тепер довге, розвіяне вітром листя тріпотіло в нього над головою. Той ліс і справді було наче створено для якихось маленьких, карликових створінь; вгорі безнастанно мінився всіма відтінками блакиті напівпрозорий дах, а на порослій мохом землі знай весело витанцьовували плями світла й тіняви. Незабаром він і справді помітив карликів. У моху, надзвичайно пишному і гарному, роїлося від створінь, яких Ренсом спершу прийняв було за комах, та потім, придивившись, збагнув, що то не комахи, а крихітні тваринки. Виявилося, що тут чимало гірських мишей, точних — от тільки набагато менших — копій тих, з якими йому вже довелося познайомитися на Забороненому острові, кожна завбільшки з джмеля. Були і ще якісь дивовижні створіння, що просто вражали своєю витонченістю й граційністю; вони неабияк скидалися на мініатюрних коників чи, радше, на протогіпуса — предка сучасних земних коней.

«Хоч би їх не почавити!» — занепокоївся Ренсом, та тут помітив, що насправді тих тваринок не так уже й багато; вони рухалися кудись углиб лісу, ліворуч від нього, і коли він, перепочивши, звівся на ноги, їх залишилося поблизу зовсім мало.

Ще добру годину він брів униз тим струменистим обширом (це виглядало достоту так, наче йдеш по коліна у бистрому потоці), а тоді почався вже справжній ліс, де дорогу йому перетнула річка, що стрімко текла каменистим руслом зліва направо. Це була вже та лісиста долина, яку Ренсом стільки днів розглядав згори; за річкою терен знову починав поволі підніматися. Під високими кронами панували врочисті бурштинові сутінки, поміж каменями нуртувала вода, а понад усім цим здіймався той самий гучний спів, який запав йому у пам’ять ще на вершині гори і звучав тепер так голосно і мелодійно, що він повернув праворуч, вниз за течією річки, сподіваючись все ж таки дізнатися, звідки лине ця неймовірна пісня. Майже відразу Ренсом з рідколісся, де лишень подекуди височіли могутні дерева, потрапив у густі, проте не колючі зарості, вкриті рясним цвітом. Скоро вся голова і плечі у нього були всипані пелюстками, а боки позолотив пилок. Пальці то тут, то там натрапляли на смолисті галузки, і кожен доторк наче будив зі сну все нові й нові пахощі, які проймали його всього, даруючи несамовиту, безмежну насолоду. Коли Ренсом невдовзі забрів у такі хащі, що нічого не бачив навіть на крок уперед, спів раптом стих, почулося якесь шарудіння і затріщали гілочки; він прожогом метнувся туди, але нічого не знайшов і вже ледь не вирішив дати собі спокій та йти далі своєю дорогою, коли пісня зазвучала знову лишень трішечки віддалік. Він знову кинувся на звук і знову — марно. Така-от гра у хованки тривала чи не годину, коли нарешті Ренсомові старання було винагороджено.