Далі розповідати про Ренсомові пригоди більш-менш доладно стає ще важче. Він і гадки не мав, скільки часу пролежав отак на березі річки біля устя печери, прокидаючись тільки для того, щоб поїсти і знову заснути. На його думку, то був тільки день чи два, проте мені радше уявляється — адже рани у нього позагоювалися, а тіло зміцніло, — що збігло не менше двох-трьох тижнів. Спогади про той час приходять до нього хіба у снах (так пам’ятаємо раннє дитинство); втім, то й було друге дитинство, і він знову став немовлям, і сама Венера вигодовувала його та виходжувала, і відлучила від грудей тільки тоді, коли йому знов можна було рушати у мандри. В пам’яті у Ренсома від цього довгого відпочинку зосталися тільки три враження. Перше — це безнастанне тихе жебоніння води. Друге — чудовий смак, смак самого життя, який дарували йому пишні грона, що немов самі лягали в долоню, варто було тільки простягнути руку. А третім враженням стала пісня. Вона долинала до нього то згори, з неба, то знизу, з долин та ущелин ген-ген під горою, звучала у його снах і першою зустрічала, коли він прокидався. Немов пташина пісня, вона не мала чіткої форми, але голос, який її виспівував, аж ніяк не нагадував голос птаха. Якщо пташиний голос можна порівняти зі звучанням флейти, то цей нагадував радше музику віолончелі: він був низький, зрілий та ніжний, глибокий і багатий, та ніби відливав темно-золотим полиском; відчувалася у ньому і пристрасть, але ця пристрасть не мала нічого спільного з людською.

Ренсом приходив до тями дуже повільно, тож і вбирав у себе все, що бачив довкола, вельми поступово — мені не переповісти все це так, щоб повністю відтворити тут його враження. Коли ж він одужав і знову міг сприймати світ в усій повноті, то перед ним розгорнулася достоту велична картина. Скеля, з якої витікала ріка, була, звісно, не з криги, а з якогось дивного прозорого каменю. Крізь маленькі уламки можна було дивитися, ніби через скло, але сама скеля, якщо розглядати її зблизька, вглибині видавалася матовою. Якщо забрести проти течії в печеру й оглянутися, то краї арки, яку утворювало устя, були цілком прозорі, а всередині все відливало синім. З чого були ті скелі на вершині гори, Ренсом так і не дізнався.

Вкрита синьою травою лука кроків за тридцять обривалася стрімким схилом; річка скочувалася тут донизу низкою бурхливих водоспадів. Схил був усіяний квітами, які знай погойдувалися під повівами легенького вітерцю; він спадав та спадав і закінчувався десь далеко внизу, у звивистій, порослій лісами долині, яка праворуч зникала з очей десь за тим величним схилом; але ген-ген попереду, у неймовірній далечіні, мріли гірські вершини, а за ними вгадувалися ще глибші долини. Далі все губилося в золотій імлі. З протилежного боку, ліворуч, долина впиралася у грандіозний гірський масив, справжнісінькі Гімалаї, увінчані вершинами яскраво-червоного кольору, не просто червонявими, як девонширські бескиди, а власне яскраво-червоними, ніби їх пофарбували. Його по-справжньому вразив і цей яскравий колір, і гострі, голчасті шпилі, які ледь не сягали золотого склепіння неба, та потім він збагнув, що знаходиться у молодому світі і ці гори напевне, образно кажучи, не виросли ще з пелюшок. Крім того, до них могло бути далі, ніж здавалося.