Чи то через те, що він геть охляв — адже вже бозна скільки часу у нього й крихти не було в роті, — чи тому що загадкові звуки позаду змушували його мимоволі наддавати ходи, йому стало гаряче, і навіть вода в потічку виявилася не дуже й прохолодною, коли він забрів у неї. Ренсом почав уже подумувати, що байдуже, суне там хтось за ним чи ні, час уже трохи перепочити, — і тут зненацька побачив попереду світло. Очі вже стільки разів його обманювали, що спершу він просто у це не повірив, а лишень заплющив їх, порахував до ста і знову розплющив. Світло не зникло. Тоді він відвернувся і кілька хвилин просидів долі, благаючи Господа, щоб цього разу це таки не була омана. Підвів погляд — світло й далі ледве помітно мріло попереду. «Що ж, — мовив Ренсом сам до себе, — якщо це все ж обман, то він вельми наполегливий». Справді, дуже тьмяний, мерехтливий, ледь червонявий відблиск, надто слабкий, аби щось освітлювати, нікуди не подівся. У цьому царстві пітьми неможливо було на око визначити відстань до нього — то могло бути і п’ять футів, і п’ять миль, — та Репсом одразу ж, не гаючи ані секунди, поквапився вперед; серце у нього мало не вискакувало з грудей. Дяка Богові, з’ясувалося, що й струмок веде його у потрібному напрямку.

Хоч спершу здавалося, що йти до того світла ще хтозна скільки, він раптом трохи не ступив просто у нього. Світле коло лежало на тремтливій поверхні озерця, дещо глибшого за ті, які траплялися йому досі. Падав посвіт зверху. Ввійшовши у воду, Ренсом глянув догори і просто над собою побачив пляму світла, тепер уже виразно червоного кольору. Тут воно було досить яскраве, щоб освітити найближчі деталі, і коли очі у нього звикли, він збагнув, що дивиться у щось подібне до тунелю, нижній отвір якого знаходився у склепінні його печери, лишень на кілька футів у нього над головою, а верхній вів, вочевидь, до іншої печери, звідки й лилося світло. Видно було, що тьмяно освітлені стінки тунелю вкриті якоюсь не вельми приємною на вигляд слизькою рослинністю. Згори капала вода, спадаючи йому на голову і плечі теплим дощем. Це тепло, а ще червоне забарвлення світла схиляли до висновку, що верхня печера освітлена підземним вогнем. Навряд чи читач збагне — та й сам Ренсом згодом не раз про це думав, — що спонукало його спробувати негайно вибратися нагору, якщо тільки це взагалі можливо. Напевне, то була просто туга за світлом. Перший же погляд у той тунель повернув світові розміри та перспективу, і вже це стало достоту наче визволенням із в’язниці. Здавалося, знову здобуте світло розповіло про все, що знаходилося навколо, значно більше, ніж могло розповісти насправді; зрештою, воно повернуло йому відчуття простору, без якого людина навряд чи може назвати своє тіло по-справжньому своїм. Після цього не могло бути й мови про повернення до жахливої чорної пустки, до позбавленого розмірів та відстаней світу сажі та мороку, де йому так довго довелося блукати. Либонь, десь у глибині душі він сподівався і на те, що істота, яка його переслідувала, не наважиться поткнутися на освітлені терени.