Ніч Ренсом провів там-таки на схилі, під струменистими деревами, які дарували йому казкові пахощі, захищали від вітру та стиха щось нашіптували, а рано-вранці подався далі. Спочатку йти довелося крізь густий туман, а коли він розвіявся, Ренсом побачив, що піднявся вже на просто неймовірну висоту — море тепер оточувало землю зусібіч, не було його тільки попереду; натомість там височіли, зовсім уже недалеко, скелі дивного шарлахового відтінку Між двома найближчими виднівся прохід, за яким проглядало щось м’яке й червоне — роздивитися краще було годі. І тут Ренсома охопило достоту дивне почуття: він знав, що мусить увійти до потаємного місця, яке охороняли ті скелі, і водночас усвідомлював, що не наважиться цього зробити. Роззирнувся довкола, шукаючи янгола з вогненним мечем: адже увійти туди йому звелів сам Малелділ. «Це і найбільше благочестя, і найбільше блюзнірство з усього, що мені будь-коли доводилося робити», подумав він і рушив уперед. Увійшовши у прохід, Ренсом побачив, що червоніє там не сама скеля, а квіти, великі квіти, з вигляду трохи схожі на лілії, а забарвленням — на троянди. Невдовзі ті квіти вкривали вже не тільки скелі, але й землю, і, поволі крокуючи вперед, йому доводилося ступати просто по них. Тільки тепер кров із п’ятки не залишала на землі жодних слідів.

Пройшовши між скелями, він поглянув уперед — виявилося, на самісінькій вершині гори була неглибока западина. Перед ним лежала маленька долина, заповідна, немов долина десь на вершечку хмари, встелена килимом із червоних квітів і оточена десятком осяйних скель; посередині виднілося озерце, у непорочному дзеркалі якого відбивалося золоте небесне склепіння. Квіти червоніли повсюди, окреслюючи всі вигини берега. Пройнятий почуттям неймовірного благоговіння, Ренсом поволі ступив ще кілька кроків уперед і спинився, схиливши голову. На березі озерця щось біліло. Що це, вівтар? Латка білих лілій серед червоних? Могила? Але чия? Та це була не могила, а гріб, відкритий і порожній; кришка лежала збоку.

Ренсом, звісно, відразу все збагнув. Перед ним лежав брат-близнюк тієї схожої на гріб колісниці, в якій ангели доправили його з Землі до Венери. Тепер настав час повертатися назад. Якби він сказав: «Тепер мене у ньому поховають», то ледве чи надто зрадив би почуттям, які охопили його тієї хвилини. Снуючи такі думки, Ренсом поступово усвідомив, що у двох місцях неподалік із квітами, світлом та повітрям коїться щось дивне, а тоді помітив, що кров у нього ніби швидше застугоніла у жилах; його охопило вже знайоме, та все одно вельми химерне відчуття, ніби він раптом став зовсім маленьким та нікчемним. Зрозумів, що поруч знаходяться два елділи, проте й далі мовчав. Не йому годилося заговорити тут першим.