— Не думаю, — відповів Тор. — Тому з його роду, хто дихав повітрям Святої гори і втамовував спрагу тутешньою водою, померти не так легко. Адже й перші люди твого роду не скоро навчилися помирати після вигнання з раю, правда?

— Так, я чув, що перші покоління жили дуже довго, — сказав Ренсом, — але вважав це вимислом, поезією, й особливо над цим не задумувався.

— Дивіться! — вигукнула раптом Тінідріл. — Елділи повернулися по тебе.

Рейсом озирнувся і побачив не ті білі, схожі на людей постаті, якими він востаннє бачив Марса і Венеру, а лишень дві ледь помітні для ока плями світла. Владар із Владаркою легко впізнали елділів і в цій подобі; Ренсомові подумалося, що так само й земні королі з першого погляду впізнають своїх близьких — нехай навіть у незвичному вбранні.

Тор випустив з рук Ренсомову поранену ногу, той підвівся, і вони втрьох підійшли до білого ящика. Кришка лежала збоку на землі. І Ренсома, і Тора з Тінідріл раптом охопило бажання хоч трошки відтягнути мить прощання.

— Як називається те, що ми зараз відчуваємо, Торе? — запитала Тінідріл.

— Не знаю, — відказав Владар. — Колись я дам цьому почуттю назву, але не сьогодні.

— Схоже на плід із дуже товстою шкіркою, — мовила Тінідріл. — Його м’якоть — це радість, яка охопить нас, коли ми знову зустрінемось у Великому Танці. Але шкірка та й справді дуже товста — мені й не злічити, скільки в ній літ…

— Тепер ти знаєш, — сказав Тор, — що хотів з нами зробити Злий. Якби ми його послухали, то спробували б дістатися до тієї м’якоті, не прокушуючи шкірку.

— І та м’якоть зовсім не була б тоді така солодка, — додала Тінідріл.

— Час вирушати, — пролунав у повітрі чистий голос когось із елділів. Лягаючи у ящик, Ренсом ніяк не міг знайти слів, які згодилися б для прощання. Стінки ящика здіймалися високо, ніби справжні стіни, а вгорі, немов у віконній рамі, виднілося золоте склепіння неба та обличчя Тора й Тінідріл. «Прикрийте мені очі», — попросив він, і Владар із Владаркою зникли, але відразу ж і повернулися з оберемками червоних лілій в руках. Обидвоє схилилися і поцілували його, Владар підняв руку у благословенні — і то було останнє, що бачив Ренсом у тому світі. Ніжні, прохолодні пелюстки сипалися й сипалися йому на обличчя, аж доки він зовсім не потонув у духм’яній червоній хмарі.

— Все готово? — почувся голос Владаря. — Прощавай, друже і спасителю, прощавай! — пролунали вже обидва голоси, Тора і Тінідріл. — Прощавай доти, доки ми втрьох не вийдемо за межі часу. Завжди згадуй про нас Малелділові, а ми згадуватимемо про тебе. Нехай буде з тобою Його сила, слава і любов.