— Все суще — від Нього і заради Нього. Він виявляє сам себе собі ж на радість і бачить, що Він — добрий. Він породжує сам себе, й усе, що походить від Нього, — це Він сам. Нехай же буде благословенне ім’я Його!

— Потьмарений розум не бачить сенсу у створінні — в усьому сущому криється задумів більше, ніж він здатен охопити. В морях Переландри плавають острови, дерен на яких такий тонкий і так химерно сплетений докупи, що там не видно ні окремих стебел, ні самого плетива — лише гладку та рівну поверхню. Такий і Великий Танець. Варто зауважити тільки один рух — і через нього розкриються перед тобою всі замисли, і він видасться тобі найголовнішим, і це буде не просто перше враження — у цьому буде істина, і нехай жодні уста не відважуються ставити її під сумнів. Замисел непомітний, бо він — в усьому; осереддя не видно, адже воно — повсюди. Нехай же буде благословенне ім’я Його!

— І навіть те перше враження — також мета і вінець, адже задля цього й розтягнув Він час та розсунув Небеса. Якби ми не спізнали пітьму, і шлях, що веде в нікуди, і питання, на які годі дати відповідь, то з чим порівняли б Отчу безодню? Адже коли вкинути у неї думку, то так ніколи й не почуєш відлуння — не сягнути їй дна довіку. Нехай же буде тричі благословенне ім’я Його!

І тут усе раптом змінилося; слова ніби перетворилися враз у зримі образи, і Ренсом подумав, що бачить Великий Танець — неймовірне сплетіння дивовижних гнучких променів та смуг світла, які пересновувалися і перевивалися між собою, творячи химерні арабески та витончені, схожі на квіти візерунки. Варто було придивитися до якоїсь окремої фігури, як вона відразу ставала основною, і саме до неї сходилися всі лінії, і саме в ній поєднувалося та через неї сприймалося все решта — тепер просте і зрозуміле; але щойно відводив він погляд, аби поглянути на краї, що видавалися звичайними оздобами, відгалуженнями тієї головної, центральної фігури, як уже ці краї ставали осереддям і набували первинності, при цьому не позбавляючи ту першу фігуру значення, а навпаки, роблячи її ще важливішою. Також він побачив (хоч ледве чи тут ідеться про звичайний зір), що там, де перетинаються гнучкі промені та смужки світла, відбуваються крихітні, проте доволі яскраві спалахи; хтозна чому, але він не сумнівався, що це народжуються і помирають народи, цивілізації, вчення, мистецтва, науки — словом, усе те, про що розповідає нам історія, ефемерні зблиски, які загорялися, щоб уже за мить погаснути. Самі ж гнучкі промені, пасма світла, в яких народжувалися й помирали міріади коротких спалахів, мали, вочевидь, якусь іншу природу — спершу він і не здогадувався, яку саме, та потім збагнув, що то окремі істоти, осередки буття, і подумав, що час, у якому відбувається Великий Танець, либонь, геть відрізняється від того часу, який існує у нашій уяві. Тонші, тендітніші промені видалися йому недовговічними — то були, мабуть, квіти й метелики, плоди, краплини весняної зливи, а чи й — промайнула у нього думка — морські хвилі; інші виглядали тривкішими — приміром, кристалами, ріками, горами або навіть зорями. А високо вгорі, в яскравому сяйві і переливах небачених барв, виднілися лінії живих створінь, які різнилися між собою настільки ж, наскільки відрізнялися від істот внизу. Втім, не всі ці лінії були створіннями: деякі виявилися всеосяжними істинами та загальними категоріями. Тоді його анітрохи не здивувало, що і ці істини, і створіння разом протистояли найпростішим частинкам узагальнень, які спалахували і гасли на перетинах ліній, але потім, повернувшись на Землю, він неабияк цьому дивувався. На ту мить уся картина, яка постала перед ним, уже цілком вийшла за межі звичайного зору; згодом Ренсом розповідав, що вся сукупність тих любовно переплетених вигинів, смуг і ліній виявилася раптом поверхнею незрівнянно складнішої, чотиривимірної фігури, а та фігура, у свою чергу, — межею інших водночас і подібних, і не подібних на неї фігур в інших світах. Танець ставав дедалі швидшим, переплетіння — дедалі складнішими, всеосяжна взаємопов’язаність — дедалі очевиднішою, виміри — дедалі численнішими, і Ренсом міг усвідомлювати і запам’ятовувати щораз менше, щораз більше віддаючись простому спогляданню, коли, сягнувши, здавалося б, остаточної межі, вся складність раптом просто розтанула, як тане в неозорій блакиті неба біла хмаринка, а натомість довкола запанувала неймовірна простота, древня і юна як весна, простора й світла, сповнена безмежним миром і супокоєм. Його самого охопив такий спокій, пройняло відчуття такої свіжості, що тієї миті, перебуваючи у стані, надзвичайно далекому від звичайного людського буття, він наче прокинувся, вийшов із трансу, повернувся до тями і, глибоко зітхнувши, озирнувся довкруги.