— Можете зняти піджак, — сказала вона йому.

Сильніше, ніж смертельний заворот кишок, боліла йому сама думка про те, що Ферміна Даса почує бурчання в його животі. Але він знайшов у собі сили прожити ще одну мить, тільки аби сказати: ні, він лише прийшов запитати в неї, коли вона зможе прийняти його з візитом. Вона, стоячи, збентежена, відповіла:

— Ну, коли вже ви тут…

І запросила його пройти на терасу патіо, де буде, мовляв, не так жарко. Та він відмовився, і голос його здався їй тяжким зітханням, у якому відчувався глибокий жаль.

— Я хотів би прийти завтра, якщо дозволите, — сказав він.

Ферміна Даса згадала, що завтра буде четвер, день, коли її пунктуально навідувала Лукресія дель Реаль дель Обіспо, й оголосила йому своє рішення:

— Післязавтра, о п’ятій.

Флорентіно Аріса подякував, трохи підняв капелюха, даючи зрозуміти, що йому треба негайно йти, і пішов, не покуштувавши кави. Ферміна Даса залишилася стояти посеред вітальні, розгублена, не в змозі збагнути суть того, що сталося, і так стояла, аж поки з вулиці долинув гуркіт автомобільного двигуна. А Флорентіно Аріса якнайзручніше вмостивсь на задньому сидінні, заплющив очі, розслабився й зробив те, чого давно вимагало змучене болем тіло. Відчуття було таке, ніби він знову народився на світ. Шофер, який по стількох роках служби вже ні з чого не дивувався, лишився незворушний. І тільки коли відчиняв йому дверцята машини перед під’їздом будинку, сказав:

— Стережіться, доне Флоро, це скидається на холеру.

Але то було те саме, що й завжди. Флорентіно Аріса склав подяку Богові в п’ятницю рівно о п’ятій, коли служниця провела його через напівтемну вітальню на терасу патіо, і там він побачив Ферміну Дасу біля столика, накритого на двох. Вона запропонувала йому на вибір чай, шоколад чи каву. Флорентіно Аріса попросив кави, щоб була дуже гаряча й дуже міцна, і господиня дому дала відповідний наказ служниці.

— А мені принеси те, що й завжди.

«Те, що й завжди» було міцним напоєм із суміші розмаїтих східних чаїв, що збадьорював її після сієсти. Коли Ферміна Даса допила свій трунок, а гість спорожнив чашку з кавою, обоє на той час уже почали й урвали кілька тем для розмови, не стільки тому, що вони їх цікавили, скільки бажаючи уникнути інших тем, яких ні він, ні вона не наважувалися зачепити. Обоє почувалися скуто, не розуміючи, що вони тут роблять, так далеко від своєї юності, на терасі з підлогою, схожою на шахівницю, в нічийному домі, де, здавалося, й досі пахло квітами похоронних вінків. Уперше сиділи вони одне навпроти одного на такій короткій відстані й мали досить часу, щоб спокійно роздивитись одне одного через півстоліття, і обоє бачили одне одного такими, якими вони насправді були: двоє старих людей, на яких уже чатувала смерть, людей, що не мали між собою нічого спільного, крім спогадів про ефемерне минуле, яке належало не їм, а двом молодим, дуже несхожим людям, що могли б бути тепер їхніми онуками. Вона подумала, що він нарешті переконається в нереальності своєї мрії і цим спокутує свою зухвалу вихватку.