Щоб уникнути ніякових мовчанок чи небажаних тем, вона поставила йому кілька елементарних запитань про річкові пароплави. Їй видалося неймовірним, що він, будучи хазяїном, подорожував на пароплаві лише один раз у житті, багато років тому, коли, власне, не мав ніякого стосунку до фірми. Вона не знала, чому так сталося, і він продав би душу дияволові, аби розповісти їй про все. Вона теж погано знала річку. Її чоловік терпіти не міг гірського повітря Анд і пояснював це розмаїтими аргументами: мовляв, висота таїть у собі неабиякі небезпеки для серця, там легко дістати запалення легенів, люди там нещирі, вони не довіряють центральному урядові — і цілком слушно. Отож вони об’їздили півсвіту, а своєї країни зовсім не знали. В ті часи гідроплан фірми «Юнкере» робив поштово-пасажирські рейси від селища до селища в долині Магдалени, схожий на велетенського коника з алюмінію, маючи на борту двох членів екіпажу, шістьох пасажирів та мішки з поштою. «Це ніби летюча домовина», — зауважив Флорентіно Аріса. Ферміна Даса брала участь у першому польоті на повітряній кулі, й хоча вона не пережила тоді з цього приводу глибокого хвилювання, але сьогодні їй майже не вірилося, що це вона колись наважилася на таку авантюру. «Тепер усе інакше», — сказала вона, маючи на увазі, що це вона сама змінилася, а не способи подорожування.

Часом її увагу привертав гуркіт літаків. На соту річницю з дня смерті Визволителя вона бачила, як вони пролітали зовсім низько, роблячи карколомні маневри. Один із них, чорний, мов велетенський стерв’ятник, пролетів, мало не черкаючи об дахи будинків кварталу Ла Манга, зламав крило, зачепившись за верхівку високого дерева, і повис, застрягши в електричних проводах. Але навіть після таких спостережень Ферміна Даса не призвичаїлася до літаків. Її навіть ніколи не розбирала цікавість поїхати до затоки Мансанільйо, де приводнювалися гідроплани, після того як катери митного нагляду проганяли звідти рибальські човни та прогулянкові шлюпки, яких із кожним роком ставало все більше. Вже старою, як оце тепер, її обрали, щоб вона піднесла букет троянд Чарльзові Ліндбергу[67], коли той прилетів сюди з візитом доброї волі, й вона не могла збагнути, як такий рослявий, такий гожий білявий чоловік міг уміститися в апараті, зробленому, як їй здалося, з гофрованої бляхи, в апараті, що його двоє механіків штовхали з хвоста, аби допомогти йому злетіти в повітря. Їй не вкладалося до голови, що літаки, які здавалися не набагато більшими, могли брати на борт по восьмеро людей. Зате їй розповідали, що подорожувати на річкових пароплавах — це справжня втіха, бо їх не гойдає, як ото морські кораблі, хоча для них існують свої небезпеки, куди серйозніші, — скажімо, піщані обмілини та наскоки розбійницьких ватаг.