Чоловік, що назвався комісаром Морозовим, стояв, як і раніше, і дивився, не підриваючись, Бахмайєрові в обличчя. Позаду, за спиною у Морозова, заворушився натовп. Полонені розступилися, і вийшов ще один, молодий, високий, у пілотці й накинутій на плечі шинелі.

— Я — Пономарьов, комуніст і червоний комісар!

І за ним — ще двоє.

— Комісар Червоної Армії комуніст Федулов! Може, повторити?

— Тихонов, батальйонний комісар і, звичайно ж, комуніст! Чим і горджуся…

Бахмайєр не позадкував від несподіванки, ні. Він зробив лиш якихось півтора кроки назад, зробив помимо волі. Та цього було досить — навіть німці-охоронники зрозуміли, що саме сталося. Вони мовчки, із забобонним страхом дивилися на людей, котрі виступали з натовпу полонених, один за одним, навстріч стволам автоматів, і промовляли розбитими губами кілька слів, що розколювали тишу. Навіть на цих м'ясників у мундирах, на цих вбивців подіяв виклик, що його кидали радянські люди в обличчя офіцеру-есесівцю, спокійно і без вагань. Начальник табору озирнувся, немовби шукав підтримки у своїх солдатів. Він вже зрозумів: того, що сталося, виправити неможливо. Неможливо! Якби навіть він скосив чергами всіх, хто стояв перед ним, чи спалив їх, або живцем закопав у землю. І Бахмайєр загорлав, заволав не по-людськи, як тварина. Він кинувся в групу полонених, що зростала перед ним, хапав за гімнастерки, за плечі, силкувався заштовхати людей назад, у натовп.

І ось знову почувся хриплий голос Морозова:

— Чого сатанієш, гадино? Смерть страшна для боягузів, ти її боїшся, падлюко! Не ми, ти боїшся її!

Бахмайєр швидко опам'ятався, зумів зладнати з собою. Постояв кілька хвилин мовчки, стискаючи парабелум. Нарешті вичавив із себе:

— Сміливість — це добре. Сміливих буде розстріляно останніми. Ні, не зараз, не сьогодні. Це було б надто великою розкішшю для вас, панове сміливці!..

Їх залишили з нами в каменоломнях. Шістдесят вісім чоловік. То були наші армійські політпрацівники, вчорашні райкомівці та обкомівці, кадрові військові, декотрі, старші віком, справді мали комісарські звання, однак немало серед них виявилося і молодих офіцерів, випускників політучилищ. Та всі вони так і залишилися для нас комісарами. Інакше їх у таборі й не називали. Але недовго вони прожили разом з нами.

Була неділя, це я добре пам'ятаю. Якесь гітлерівське свято, якщо не помиляюсь, здається, то був день народження Гітлера… Есесівці зранку дудлили шнапс, горлали пісні. А потім… Бачимо — шикують усіх комісарів. Якийсь унтер-офіцер заграв на акордеоні, і під цей марш комісарів погнали до тиру. Там офіцери з табірної варти майже щодня тренувалися в стрільбі. Всі ми, хто де не був, принишкли в передчутті біди. І скоро справді почало діятися щось невимовно моторошне. Мені здавалося, що я втрачаю розум. На наших очах відбувалося таке, що перевершило всі жахи навіть в умовах Маутхаузену. Комісарів прикручували в тирі до стовпів дротом, і офіцери-есесівці, відійшовши від своїх жертв на кілька кроків, розряджали в них пістолети, стріляли майже впритул, билися в заклад, хто краще поцілить, і випускали в живі мішені по пів-обойми…