Морозова тримали в тирі окремо, руки в нього було скручено за спиною. Він бачив, як один за одним гинули під кулями товариші. Два есесівці тримали його. Бахмайєр тремтів, немов на нього напала падуча, й кричав Морозову:

— Ти бачиш, все бачиш? Дивись, комуніст, дивись! — Він перезаряджав пістолет, прицілювався в нову жертву, прив'язану до стовпа, і аж захлинався: — Тому я вліпив у перенісся, а цьому спершу прострелю вуха, а потім — горлянку… Спостерігай, комісаре, ти ж сміливий!

Лице у Морозова закам'яніло. Гриміли постріли, чулися стогони, навперебій ґелґотали фашисти, захмелілі від крові. А Морозов стояв і дивився. Вилиці випнулися ще гостріше, на чолі набрякли жили, його голова повільно біліла, немов вкривалася памороззю, із зціплених зубів на підборіддя цівкою збігала кров…

Кілька годин непорушно стояв Морозов. Не змовкав виляск парабелумів, «вальтерів», «зауерів», пороховий чад не встигав вивітрюватися з тиру, в'їдався в очі. В бараках табірники ридали, затуляли вуха, щоб не чути пострілів і зойків поранених, гатили кулаками в дерев'яні стіни.

Наостанок, на завершення кривавої оргії, Бахмайєр залишив чотирьох комісарів — тих самих, котрі першими вийшли з натовпу полонених при світлі прожекторів: Морозова, Федулова, Пономарьова і Тихонова. Через чверть години не стало і цих трьох. Залишився останній, Олександр Морозов.

— Ось ти й діждався своєї черги! — пістолет Бахмайєра вперся Морозову в груди. — Ану, до стовпа його!

Очі Морозова були прикуті до обличчя начальника табору, неначе він хотів запам'ятати це ненависне обличчя. Бахмайєр підкинув руку з парабелумом. І зненацька пронизливо закричав:

— Схили голову! Відвернися, будь ти проклятий, заплющ очі! Чуєш?!

— Тремтиш? — глухо запитав Морозов. — Я тебе примушу дивитися мені в очі! Вбивати беззбройних навчився, а дивитися прямо — піджилки тіпаються, стерво? Чого сполотнів? Не бійся, я прив'язаний. Стріляй!

Тричі підіймав пістолет Бахмайєр, і тричі обпікали його очі людини, котра міряла есесівця презирливим поглядом з-під суворо зведених брів. З-під кашкета німця струмками збігав піт, у нього ходуном заходили руки. Він раптом повернувся до Морозова спиною, тицьнув, як сліпий, пістолет у кобуру і пішов з тиру геть, прискорюючи крок. Потім майже побіг, зіщулившись, спотикаючись об каміння. Есесівці похмуро дивилися йому вслід, опустивши автомати, нервово курили. Один з них підійшов до Морозова й поспіхом почав розплутувати дріт.

— Сашкові Морозову у Маутхаузені сповнилося тридцять років, — продовжував Бунелик. — Він був комісаром окремого загону десантників. Виконував завдання в тилу ворога. В одному з боїв Морозова поранило в ногу, його підібрали й заховали колгоспники. Вночі скирду соломи, де він лежав без пам'яті, оточили жандарми…