Годж не ворухнувся, він стояв на тому ж місці, тримаючи Чашу Смерті. Г’юго, каркаючи, літав колами над головою господаря. А Джейс… Джейс лежав нерухомо на підлозі, ніби раптово заснув.
Всі інші думки вивітрилися Клері з голови.
–
Варто було Клері заговорити, як її щоку обпік гострий біль, а в роті відчувся присмак крові. Джейс не ворухнувся.
– Він не поранений, – мовив Годж.
Клері скочила на ноги, щоб накинутися на Годжа, але її відкинула назад невидима перешкода, тверда, як скло. Дівчина стала розлючено гамселити кулаком повітря.
– Годже! – закричала Клері і щосили штовхнула ногою прозору стіну. – Не дурійте! Коли про ваші справи дізнається Конклав…
– Я буду дуже далеко, – Годж опустився на коліна поруч із Джейсом.
– Але… – Клері немов струмом ударило. – Ви й не збиралися повідомляти Конклаву! Ось чому ви так дивно відреагували, коли я запитала про це. Вам захотілося взяти Чашу собі!
– Ні. Зовсім не собі.
У Клері раптово пересохло в горлі.
– Ви працюєте на Валентина! – прошепотіла вона.
– Не
Годж тричі швидко крутнув перснем. Спочатку нічого не сталося, а потім скрипнули двері: хтось зайшов у бібліотеку. Клері мимоволі повернулась. Повітря біля Годжа мінилося, як вода в променях сонця, якщо дивитися на неї здалеку. Блискуча стіна розійшлася, як завіса, і поряд із Годжем, наче з повітря, з’явився кремезний чоловік.
– Старкветере, – промовив він, – Чаша в тебе?
Годж мовчки підняв у руках Чашу. Здавалося, він позбувся волі: чи то через страх, чи через захоплення. Клері завжди вважала Годжа високим, але тепер він згорбився і став нижчим.
– Мій пане Валентине, я не чекав на вас так швидко.
Валентин. Він уже не нагадував вродливого юнака зі світлини, але очі залишилися чорними. Клері не очікувала побачити обличчя стриманої, закритої людини. Це було обличчя священика з сумними очима. На тлі чорного костюма яскраво світилися білі шрами на зап’ясті – ознаки багаторічного використання стила.