– З тобою все гаразд? – вигукнув він.

– Все добре. А що? Щось чув від Ізабель?

– Ні. А що я мав почути від Ізабель? Щось трапилось? З Алеком?

– Ні, – відповіла Клері, не бажаючи обманювати, що з Алеком все добре. – Я не про Алека. Послухай, треба щоб ти дещо погуглив.

Саймон фиркнув.

– Жартуєш? Хіба у них немає комп’ютера? Та можеш не відповідати, – вона почула, як відчинилися двері й, нявкнувши, з кімнати полетів кіт Саймонової мами, який любив моститися на клавіатурі. Клері чітко уявила Саймона, який сидить і швидко перебирає пальцями. – Що мені шукати?

Вона розказала, відчувши стурбований погляд Люка. Він так само на неї дивився, коли в одинадцять років у неї був грип і сильна лихоманка. Тоді він приніс їй кубики льоду і читав уголос улюблені книги.

– Все правильно, – мовив Саймон, перервавши її задуму. – Це назва закладу, який колись існував. Тепер він напівзруйнований.

Клері ледь не випустила телефон зі спітнілих рук.

– Розкажи про нього.

– Найвідоміша з божевілень, боргових в’язниць і лікарень побудована на острові Рузвельта у 1800-х роках, – покірно зачитав Саймон. – Лікарня Ренвіка для хворих на віспу була спроектована архітектором Ренвіком для найбідніших верств населення, хворих на віспу, під час епідемії на Мангеттені. Протягом наступного століття будівля була занедбана. Публічний доступ до руїн заборонений.

– Добре, цього достатньо, – серце Клері шалено калатало. Це, мабуть, саме те, що потрібно. – Острів Рузвельта? Хіба там живуть люди?

– Не кожен живе у Слоупі, найкрутішому районі Нью-Йорка, принцесо, – трохи саркастично відповів Саймон. – Може, треба тебе підвезти чи ще щось?

– Ні! Все нормально. Мені інформація потрібна була.

– Добре, – схоже, він трохи образився, та Клері змусила себе проігнорувати це. Він був удома, у безпеці, а це найголовніше.

Вона вимкнула телефон і повернулася до Люка.

– З південного боку острова Рузвельта є покинута лікарня, яка носить ім’я Ренвіка. Думаю, Валентин там.

Люк знову підсунув окуляри.