– Я піду з тобою, – сказав Аларик. Він майже перетворився на людину, лише очі залишалися вовчими і зуби стирчали, наче зубочистки. Він зігнув руки з довгими кігтями.

В очах Люка вгадувався неспокій.

– Ні, Аларику.

Голос Аларика звучав рівно.

– Ти лідер зграї. Тепер, коли Ґретель мертва, я твій заступник. Було б неправильно відпускати тебе самого.

– Я… – Люк глянув на Клері й відступив на поле перед лікарнею. – Мені треба, щоб ти був тут, Аларику. Вибач. Це наказ.

В очах Аларика з’явилась образа, але він відійшов убік. Двері лікарні були дерев’яні, прикрашені вирізаними орнаментами, знайомими Клері: троянди з Ідрису, хвилясті руни, сонячні диски з променями. Люк з шумом відчинив їх. Він підштовхнув Клері всередину.

– Заходь.

Вона спотикнулася й обернулася, впіймавши погляд Аларика, котрий дивився на них своїми блискучими вовчими очима. Газон позад нього був усіяний тілами, чорною та червоною кров’ю, змішаною з болотом. Коли двері зачинилися, сховавши побачене, вона була вдячна.

Клері з Люком стояли у напівтемряві кам’яного вестибюля, освітленого єдиним смолоскипом. Після шуму битви тиша видалася важкою. Клері задихалася від повітря, тепер бракувало вологості та запаху крові.

Люк взяв її за плечі.

– З тобою все гаразд?

Вона витерла мокрі щоки.

– Не треба було цього говорити. Про те, що Ґретель лише нечисть. Я так не думаю.

– Я радий це чути, – мовив Люк, намагаючись зняти смолоскип. – Я вже боявся, що Лайтвуди зробили з тебе свою копію.

– Не зробили.

Не змігши витягти смолоскип, Люк нахмурився. Понишпоривши у кишені, Клері витягнула й підняла догори гладенький рунний камінь, який Джейс подарував їй на день народження. У руках дівчини спалахнуло світло, здавалося, що вона розламала навпіл зернятко темряви, випустивши на волю заховане всередині сяйво. Люк облишив смолоскип.

– Відьомське світло?

– Мені його дав Джейс, – Клері відчувала, як у руці пульсує світло, наче серце маленької пташки. Вона роздумувала, в якій з цих кімнат міг би бути Джейс, чи йому страшно, чи він мріє про їхню зустріч?

– Я вже роками не бився при світлі цього каменя, – зауважив Люк й почав підніматися сходами, які голосно скрипіли під його черевиками. – Іди за мною.