– Як довго ти є лідером клану? – раптом запитала Клері.
Люк завагався.
– Близько тижня.
Клері пильно глянула на нього.
– Тиждень?
Він зітхнув.
– Я знав, що Валентин забрав твою маму. Сам я маю мало шансів побороти його і не отримаю допомогу від Конклаву. Найближчу зграю перевертнів я знайшов за день.
– Ти вбив лідера клану, щоб зайняти його місце?
– Це єдине, що я міг зробити для швидкого отримання значної кількості союзників, – відповів Люк без розкаяння і без гордості. Їй пригадалось, як вона підглядала за ним у його будинку, як помітила глибокі подряпини на руках та обличчі, і як він здригався, коли ворушив рукою. – Я зробив це колись. Я був певен того, що зможу зробити це знову. – Він знизав плечима. – Твоя мама зникла. Я знав, що ти будеш мене ненавидіти. Мені нічого було втрачати.
Клері виставила ноги у зелених кросівках на панельку. Крізь тріщину на лобовому склі, якраз над кінчиками її пальців, було видно місяць, який сходив.
– А тепер є що втрачати.
Лікарня на південному березі острова Рузвельта була освітлена прожектором, її нечіткі контури на фоні темної річки і яскравих вогнів Мангеттена виглядали дивно.
Проїжджаючи берегом, Люк і Клері затихли. Асфальтовану дорогу змінив гравій, а потім просто земля. Дорога кружляла повз високий паркан із сітки, обкладеної зверху колючим дротом, наче стрічкою.
Коли стало надто багато вибоїн, Люк зупинив машину і вимкнув фари. Він глянув на Клері.
– Чи є шанс, що ти почекаєш мене тут, якщо я попрошу?
Вона похитала головою.
– Хтозна, чи в машині безпечніше. Невідомо, як Валентин охороняє межі табору.
Люк посміхнувся: «