Люк нахмурився, вдивляючись у захід сонця.

– Я думав, Джейс – син Лайтвудів.

– Ні, – Клері відкусила шматок третьої булочки. – Його прізвище Вейленд. Його батьком був…

– Майкл Вейленд?

Вона кивнула.

– Коли Джейсу було десять років, Валентин убив його. Я маю на увазі Майкла.

– Він це міг зробити, – голос Люка звучав нейтрально, але щось у ньому насторожувало. Він не повірив їй?

– Джейс бачив, як він помер, – додала Клері, щоб підсилити сказане.

– Це жахливо. Бідна дитина, – відповів Люк.

Вони проїжджали мостом П’ятдесят дев’ятої вулиці. Клері глянула вниз: річка видавалася криваво-золотою у променях призахідного сонця. Звідси було видно південний берег острова Рузвельта – невелика пляма на півночі.

– Все не так уже й погано, – мовила Клері. – Лайтвуди добре про нього піклувалися.

– Можу собі уявити. Вони завжди були в гарних стосунках із Майклом, – прокоментував Люк, перебудовуючись у ліву смугу. У бокове дзеркало було видно, як увесь ескорт машин теж змінив курс. – Вони би дбали про його сина.

– Що буде, коли зійде місяць? Ти раптово перетворишся на вовка? Чи що? – запитала Клері.

Губи Люка засіпалися.

– Лише молоді, ті, що недавно перетворилися, не можуть контролювати трансформацію. Більшість з нас з роками навчилися. Тепер лише повня змушує мене перетворюватися.

– Тобто, коли місяць ще не зовсім повний, ти лише трохи почуваєшся вовком? – запитала Клері.

– Можна сказати і так.

– Ну добре, можеш висунути голову з вікна, якщо хочеться.

Люк засміявся.

– Я – перевертень, а не золотистий ретривер.