Вона його не чула. У голові гуділо. Їй пригадався вірш з уроку англійської літератури, щось про те, що після того, як побачиш першу смерть, інші смерті не мають значення. Той поет не знав, про що говорить.

Люк відпустив її.

– Пенґборне, ключі, – сказав він.

Пенґборн штовхнув Блеквелла ногою і глянув угору. Він виглядав роздратованим.

– Або що? Ти кинеш у мене шприц? На столі був лише один скальпель. Ні, – додав він, витягуючи з-за плеча зловісний меч. – Якщо тобі потрібний ключ, візьми його. Не тому, що мене якимось чином цікавить Джоселін Морґенштерн, а тому, що я роками чекав нагоди… вбити тебе.

Він розтягнув останні слова, смакуючи їх, і рушив до кімнати. Меч блискавками відбивав місячне світло. Клері помітила, як Люк махнув їй дивно витягнутою рукою з гострими кігтями. Раптом вона зрозуміла дві речі. Перше: він перетворюється. І друге: він шептав їй лише одне слово.

– Біжи!

Дівчина побігла. Обминула Пенґборна, який навіть не глянув на неї, пробігла повз тіло Блеквелла й опинилася в коридорі до завершення перетворення Люка. Її серце шалено калатало. Вона не оглядалася, але чула виття, довге і пронизливе, брязкіт металу і оглушливе падіння. «Розбилося скло, – подумала вона. – Певне, вони перекинули столика».

Клері побігла коридором до кімнати зі зброєю. Вона схопила сокиру з гартованої сталі.

Але та міцно сиділа у стіні. Вона хапалася за меча, потім за шпагу й навіть за маленький кинджал, але нічого не змогла вийняти. Нарешті, поранивши пальці й поламавши нігті, вона здалася. У цій кімнаті були чари, але не чари рун, а щось зловісне і дивне, щось темне.

Клері вибігла з кімнати. На цьому поверсі не було нічого, що могло б їй допомогти. Вона пошкутильгала коридором і зупинилася перед сходами, виснажена, з болем у руках та ногах. Угору чи вниз? Внизу немає світла, пригадала вона. Отже, там пусто. Звичайно, вона мала у кишені відьомське світло, але самій було страшно ступити в цю темноту. Згори дівчина побачила відблиск вогню і якесь мерехтіння, схоже на чийсь рух.

Клері пішла вгору. Гуділи ноги, щеміли стопи, боліло усе. А ще нили перев’язані рани. Боліла щока, яку поранив Ґ’юґо, а в роті відчувалася гіркота та присмак металу.

Клері вийшла на останній поверх, вигнутий, наче корабель, і тихий, тут не було чути жодного звуку битви. Перед нею простягся ще один довгий коридор, з тією ж безліччю дверей, але деякі були відчинені, додатково освітлюючи коридор. Клері інстинктивно підійшла до останніх зліва дверей та обережно зазирнула всередину.