Клері ступила на дорогу, здійнявши клуби пилу. Машини, які їхали за ними, почали зупинятися навколо Люкового пікапа. У світлі фар паркан виглядав срібно-білим. За парканом виднілася лікарня, різке світло виділяло її напівзруйнований стан: стіни без даху здіймалися вгору, наче поламані зуби, зубчастий кам’яний парапет покрився плющем.

– Справжні руїни, – у голосі Клері були нотки побоювання. – Не уявляю, як Валентин може там ховатися.

Люк дивився повз неї на лікарню.

– Сильні захисні чари. Спробуй дивитися поза вогнями.

До них ішов Аларик; легкий вітерець розкрив його куртку, оголивши шрами.

«Перевертні, які йшли слідом, схожі на звичайних людей», – подумала Клері. Якби вона побачила цей гурт деінде, то подумала б, що вони знають одне одного, – між ними була якась нефізична схожість, прямота погляду, сильна експресія. Вони були подібні на фермерів – засмаглі, худорляві й кістляві більше, ніж жителі міста. А ще вони могли бути байкерами. Та вони точно не були схожі на монстрів.

Усі обступили Люка для наради, наче гурт футболістів тренера. Клері почувалася зайвою й знову обернулася до лікарні. Тепер вона дивилася поза вогнями або крізь них, наче крізь тонкий шар фарби, щоб розгледіти, що під ним. Вона уявила, як би це намалювала. Світло потьмяніло, й Клері побачила красиву будівлю у неоготичному стилі, яка мов корабель здіймалася над газоном, навколо якого росли дуби. Вікна першого поверху були темні, та крізь арки вікон на третьому поверсі лилося світло, схоже на відблиск полум’я далеко в горах. Масивний кам’яний ґанок приховав вхід.

– Бачиш? – Люк підійшов до неї тихо, наче… вовк.

Клері ще вдивлялася.

– Він більше схожий на замок, ніж на лікарню.

Взявши за плечі, Люк обернув її до себе.

– Клері, послухай мене, – його дотик був досить жорсткий. – Я хочу, щоб ти трималася біля мене. Іди тоді, коли я. Якщо треба, тримайся за мій рукав. Інші будуть навколо нас, вони нас захищатимуть, але якщо ти опинишся за межами кола, тебе не зможуть захистити. Вони проведуть нас до дверей. – Він відпустив її плечі й Клері помітила блиск чогось металевого всередині його піджака. Спочатку вона не зрозуміла, що це зброя, але потім згадала слова Саймона про те, що знаходиться у старому зеленому речовому мішку Люка. Схоже, він мав рацію. – Обіцяєш зробити те, що я сказав?

– Обіцяю.

Паркан був справжній. Аларик, який ішов попереду, похитав сіткою, а потім поволі підняв руку. З-під нігтів з’явилися кігті, й він розрубав ними сітку, посікши її, наче стрічку. Сітка розлетілася мов конструктор із набору іграшок.