Вона просто вичікувала.

Я склала крила. Я встигла.

Тепер ми могли померти удвох.

Я опустилася на розкришений Машинами-Монстрами асфальт і погукала:

— Агов! — я дала можливість Мутантам побачити мене.

— Куди ж ви? — гукала я. — Адже вас послано вбити мене!

— Вітаю, Крихітко! — Машинка говорила до мене через Мутантів, які відділяли нас.

— Вітаю, Машинко!

— Повернулася, щоб померти?

— Щось таке, — гукнула я. — То що ж, багаторукі, вам-бо велено починати з мене?

«А й справді», — кивнув Головний Мутант.

Сигара по колу.

«Розворот — і знищити її».

І знову дві миті очікування. Якраз досить для того, щоб я могла натішитися.

Чим? А тим, що трапиться через мить.

— Ви готові? — спитала я.

Я бачила, що вони готові.

— Тоді знайомтесь! Це мої друзі — Роботи!

Випалюючи все довкіл, нестерпно-біле електричне світло.