Вони розвантажували контейнери, а вартівник подав мені сигарету, що чадила пластиком, і спитав:

— Хочеш?

— Дякую. Ліпше візьму свою.

Я вмостилася в затишному колі мішків укріплення, і невеликий комп’ютер понюхав мисок мого черевика. Його провід гойдався, мов хвіст. А коли я попестила його, він написав:

«Крихітко… Комп’ютер любить тебе».

— А чим пахне твій дим? — спитав мене кулеметник.

— Травами, які тут більше не ростуть.

— Такий запах мав дим в отих, котрі прийшли до нас ген звідтіля.

Тепер вони були всі мертві.

— Вони часто ходили до вас?

— Тепер уже ні. А колись ми тільки те й робили, що воювали.

Волаючі в Темряві першими натрапили на Роботів, їхні пронизливі крики закликали сюди Гробарів та Збирачів Сталевих Черепів.

Хвиля за хвилею. Так само, як хвилі Мутантів накочувалися на Місто Білого Каменю. Пітьма, освітлена пострілом. Ніч у вогні кулеметних стволів обертається на пекло.

Я побула тут, поки стемніло, а вночі Мутанти знову збиралися нападати.

І я сказала до Робота П’ять:

— Ми запізнюємося. Нам слід поквапитись.

А він одказав:

— Смерть заради смерті не має сенсу.