І щосили потягнув до себе гайковий ключ.

Якби десь облаштували музей ключів, то цей гайковий ключ лежав би у відділі «Мамонти».

Але мені було не до сміху.

Ніч. Майданчик із безлічі сталевих плит. Прожектори периметром. Та Роботи, які складають із того, що було сховане в контейнерах, Дещо, — йому допоки важко дати назву.

Вони працювали вже не одну годину, без відпочинку та уповільнення темпів. Лише екрани комп’ютерів, що відповідали за складання Чогось, наказували їм:

— Наступний блок у контейнері чотирнадцять дев’ятнадцять сто вісім чотири-біс, і зафарбовували на кресленнях Чогось вмонтований блок у зелене. А над ним надбудовували червоні лінії блока. — В контейнері дванадцять двадцять сто десять…

Та сама — величезний екран — вся безмежна карта Мертвого Міста. Сірі крапки — Оживлені Мерці, зелені крапки — Мисливці на Мерців, безліч голубих крапок — примари. Бойова колона червоних вогнів, що лежить до білих крапок — найбеззахисніших від усіх, до помаранчевої крапки — моєї Машинки-Мутантки.

— Роботе!

— Ще не час.

— Не час? Залізний упертюх!

— Не час, — мовив Слідопит Двадцять Сім.

— Як собі знаєте! Але якщо про «вмирати», то ліпше вже померти, знаючи, що виконав усе, аніж потім жити з усвідомленням, що не зробив того, що міг! — гарячкувала я.

— Крихітко…

Але я побігла.

Я не хотіла, щоб люди, які знали, що таке благо дотриманих Обіцянок, були вбиті. Щоб моя Машинка загинула, не дочекавшись мене. Я знала: ліпше загинути, аніж потім згадувати червону кров на білому камінні.

Тож я бігла. А коли збагнула, що можу не встигнути, розпростала крила.

Розділ 19

Розділ 19

Чотириста сорок чотири люті Мутанти, в кожного — кістяк і плоть двадцяти мертвяків, наближалися до Міста Білого Каменю, знаючи, що цієї ночі вони вже напевно зрівняють його із землею.