— Мій будильник розбудить мене лише через сорок…

— Іди геть!

І я стрельнула в нього, примусивши прокинутися після кошмарного сну.

Адже я чула виття.

Воно лунало з обабіч.

Тварюки мчали до мене. Одразу дві. Одразу зусібіч.

Вони були жахливі. Але я могла й не бачити їх у пітьмі.

Та коли б не темінь, я вбила б їх. Але тоді я ніколи не дізналася б, куди мені треба йти.

Звісно. Місто Магеддо зруйноване, проте залишилася гора біля його фортечної стіни. І вони вели мене до неї. Для останнього двобою — останнього між мною та Вітчимом.

Тут була тисяча міст. Та стільки ж гір коло них. Однак лише одна з них була…

Я слухняно ступала між ними.

— Будь-які розваги закінчилися.

Тепер, навіть якби не було цих тварюк, я сама прийшла б туди, де мала бути.

І знову Дример?

Просто чоловік, що сидить за освітленим столом.

Старий на білій лікарській канапці. Похнюплена голова. Нерухомі руки.

Жінка в паперовому одязі, прив’язана до стовпа.

І величезна спальня для грішників, куди мене запхали тварюки, бо вирішили, що мені слід відпочити.