Світло завжди рятує ворогів, надаючи їм нової нагоди. Темрява вбиває своїх.

Я закурила, і кружальця диму окреслили межу, що відділяла мене від грішників. Нерівну, невидиму лінію, точну копію накресленої на підлозі.

Не схожий на Пса чи на Вовка янгол. Із крилами кольору дощу, з волоссям, холодним, яка вода, — захистив нею мене.

Він прийшов, і грішники затихли.

Він пішов, і вони знову почали галасувати.

Цілу ніч я дивилася на них. Молоді ветерани, покинуті старці, діти, які передчасно постаріли, жінки, що молодилися, чоловіки, котрі підводили олівцем очі. Усі вони гавкали, гарчали, стрибали та сновигали поміж ліжками.

А тварюки, розбудивши мене, невдоволено кривилися, бо побачили накреслену освяченою водою лінію навколо мене.

Кривились, неспроможні переступити її…

А ще через кілька днів (п’ять ночівель посеред Нічого; одна тварюка стереже мене, друга — полює) — ванна, освітлена завислою в Порожнечі лампою. У ванні повно крові. Скраю звисає розітнута на зап’ястку рука.

Одна тварюка полювала, а друга — та, що стерегла мене, — кинулася до дівчини у воді, що стала кров’ю. Я теж кинулася до неї.

Вилікувати її рани. Заховати їх під браслетами з м’якої шкіри та скляних кольорів, аби вже через рік той, кого вона тепер не знайшла, обережно прибрав їх та цілував її руки…

Тварюка вдарила мене в спину та притисла до землі. А друга роздерла дівчині груди й видобула з них…

Адже тут було пекло.

І хоча то було пекло, і тут була сила-силенна почвар, і натомість забитої одразу з’являлося дві нових, я вбила обох, але одержала навзамін цілу тисячу їх.

Розділ 4

Розділ 4