Не було видно ні будинку, ні печери, ні малесеньких вікон під дахом. Лише двері, за якими горять, хоч майже не дають світла, обтягнуті сіткою лампи, та зали. І коли ти робиш крок із першого з них, то розумієш, — ти ступила на висічену в скелях дорогу до пекла.

Безліч поставлених майже впритул ліжок. Пожмакана білизна під купами ганчір’я. Та грішники.

До чого ж їх було багато. Десятки, сотні, тисячі. Чухаються, визбирують крихти на простирадлах, розглядають нігті на розчепірених пальцях, розглядають мене, здригаються від вереску та сміху, самі регочуть та верещать, сидять на пружинах ліжок, скинувши матраци, торохтять мискою об миску, вигукують серед загального гамору комусь догани. Вони пройшли крізь очищення, яке зітерло все, що беріг у собі розум кожного з них, тепер вони стали безумними і чекають нового переродження.

Вирятувані з якогось пекла.

Але де ж ті янголи, що врятували їх?

Я просувалася поміж ліжок, і грішники тяглися до мене своїми руками.

— Охти! Охти! Охти! — вигукували вони.

— Ходи ж, — лагідно перебираючи пальцями в повітрі. — Ходи до мене!

— Прийшла? Ідеш геть? А що взагалі ти робиш?

— Усе чудово, — казала я. — Проблеми? Жодних, і я тішуся за вас. Звичайно.

Котресь метушливо підхоплюється з ліжка, щоб підбігти та понюхати мене, котресь махає на мене рукою, а котресь показує пусті руки та просить позичити щось із того, чого йому бракує.

— Вітаю. Вітаю. Вітаю.

А ось і моє ліжко.

Сидіти та дивитися на них? Лежати й думати? Про віщо?

Про те, що янгол усе-таки прийшов, аби прогнати демона, котрий пробив стіну?

Про те, що їхні муки скінчилися та що їм треба лише чекати, коли вони знову можуть народитися?

І що цих воїнів розбитої армії якогось Армагедона було зібрано тут задля того, щоб почати все спочатку — тепер уже в зовсім різних світах?