— Тепер ти наказуватимеш їм.

Отож я почала збирати своє військо.

— Вовк…

І тут він знову став Вовком;

— Накажеш, аби привели тобі однорога? — очі світяться зелено.

— Я поїду з тобою.

— Як захочеш.

І я їхала, сидячи перед високим Вовковим сідлом та прихилившись до його грудей.

Розділ 6

Розділ 6

Тепер Порожнеча не була такою темною. А ще вона не була вже Порожня Порожнеча. Ми рухалися створеною Вовком дорогою, через руїни загиблих світів. Розмаїтих, геть не схожих чи раптом подібних настільки, що починало здаватися, ніби ми зробили коло.

Подібних формою провалів, тріщинами вже на першій із побачених нами стін. До відбитка долоні на зачинених дверях.

— Чи далеко ще?

Вовк знизує плечима:

— Я не знаю.

— Скільки загиблих світів…

— Їм ніхто не знає ліку.

Світ за світом. Один за одним.

Кінь фиркнув — він щось учув.