Світ, полишений тими, хто зміг відлетіти…

І червона заграва там. За тим, що його можна назвати овидом Нічого…

Це було Пекло, вибудоване моїм Вітчимом.

Вовк віз мене верхівкою урвища, аби я знову могла побачити все.

Неохопний, у кипучому полум’ї провалля у порожнечі. Трон посередині. Різьблений чорний трон.

Дорога з чорної слюди. Міста серед скель, у яких так і рояться всілякі монстри. Чорний ліс ворушиться від пташок із лицями потворних старих, що сидять на деревах, поспіль закривши їхнє гілля.

Кузні. Багаторукі ковалі сіють червоні іскри. Гори мечів та щитів.

Грішники, яких женуть, як покірні стада. Грішники, по чотирнадцятеро в ряд, щоб тягти за собою колісниці. Грішники, яких поливають розпеченим металом, і він застигає на них, мов обладунки. Грішники, які виривають зубами жили, щоб натягнути їх на свій лук.

Безликі почвари. Лискучі, довгастоголові, вони б’ються у своїх клітках.

Величезні клітки з пекельними велетнями. Дороги, ріки, мости.

І все там приводилося в рух тими, кого Вітчим готував до війни.

Варто було мені побачити пекло, як Порожнеча відступила. В ній показалися кордони світу, яким правитиме Вітчим, якщо він переможе.

Цей світ був ще геть чорний. Поки що в ньому було лише пекло.

Але якщо Вітчим переможе, тоді пекло заповнить собою весь цей світ.

— Поки що — це терези, — промовив Вовк, дивлячись на пекло.

— Але їх уже наповнено по вінця.

— Поки що це — лише наповнене безладдям пекло.

— Але воно вже стало центром світу.