Вовк кивнув у бік поваленої гори. Ошийник та ланцюг. Здоровенна стара самиця людино-мурах.

— Її можна не боятися.

Вона була вже майже мертва.

— Діти мої…

Вона дивилась і не бачила нас.

— Де мої діти?

Від їхнього підземного міста не залишилось навіть каміння, а вона все ще ждала їх.

— Ми програли…

— Вовче, дай їй смерть як нагороду.

— Не можу, — сказав Вовк. — Не я покарав її довічною мукою. Не мені позбавляти її від цього.

Мертва заплава. Закам’янілий очерет…

Місто-Башта. Розвалена стіна оголила сходи та переходи…

Просто дорога. Просто ряди ліхтарів…

Безлика Вітчимова почвара каменем заклякла на руїнах. Її послано відшукати та побачити мене. Уздрівши нас із Вовком, зривається та мчить назад, тільки-но ми проїжджаємо повз неї…

Величезні кораблі на чорному камінні…

Світ, знищений ще одним Вибухом…

Світ, зруйнований самими людьми…

Світ, зітертий велетенським крижаним метеором…

Світ, що занепав…

Вимер через страшні хвороби…