Я лише кивнула Псові. Священиків не цілують.

Нерухома імла Порожнечі. Порожнеча оскверненого храму.

Вибиті шибки, перекинуті панікадила, розорений рундучок у притворі. Ми йшли, намагаючись не толочити розсипані та поламані свічки, затоптані ікони довкіл.

Порожньо, темно, споганено. Жодного звуку крізь розбиті вікна. Жодного біса чи демона. Лише їхні сліди по всіх усюдах та образи святих із видряпаними в цеглянім муруванні очима.

Вовк повернувся всім тілом, він практично став спиною до царських воріт, і Пес спрямував миготливий промінь ліхтаря туди, куди він дивився. Але там нічого не було. Але ж тут мала б кишіти погань.

Однак церква була безгомінна. І це наводило на думку про ще більше лихо. У церкві було порожньо, а ми вже підійшли до перекинутої чаші для святої води.

Великий пергаментний згорток. Вовк присів і розпакував його, а Пес посвітив на вирізьбленого з дерева апостола, тепер — неосвячену фарбовану деревинку.

Плити розповзлися, поміж них проступили дикунськими ударами в підлогу сторінки розгорнутих книг…

Кіт посвітив на амвон, освітив розтрощений вівтар і фактично зниклу під грубим шаром бруду позолоту іконостасу.

— Бридко, — мовив Вовк.

— Може, ми даремно прийшли сюди? — спитав Кіт.

Не перестаючи молитися, Пес похитав головою.

У цю мить на вівтар вистрибнув демон. Він сказав:

— Не даремно.

У храмі негайно з’явилися біснуваті. Вони радісно реготали зі своєї вдалої несподіванки.

Безліч потвор на колонах, на карнизах бань, горлаючи з хорів та поламаних вікон, розмахуючи обдертими хоругвами. Прилипаючи до стіни, вони  намагалися зобразити розп’яття, вітали одне одного помахом руки та гукали:

— Ей ти, м’ясо, переспиш зі мною цієї ночі?

— Ану, попе, не плямкай губами! Давай-но зіграємо на твого хреста!