— А надто — отой.

— Га-га-га!

— Ге-ге-ге!

— Еееееееееее!

І річ була навіть не в тому, хто посів вівтар. Найжахливіше зло в тих, котрі, як мовчазна сарана, з’юрмилися навколо нього — здоровенного білого демона в оточенні майже двох десятків сірих демонів-убивць, вигодуваних м’ясом янголів.

Але ми вбили їх… Точніше кажучи, їх убили мої добрі янголи.

Як?

Чотири тварюки, стрибаючи карнизами, притягли почорнілий оскальпований труп. Вони схопили мертвяка за ноги й почепили над нами, а хтось із них загорланив:

— Він теж прийшов уночі до нашого храму!

— У нього була зброя!

— А ще — гарненька солоденька дівчинка!

— Ми злилися з нею в єдиному пориві!

— Ходімо звідси, — сказав Вовк.

— Як?! — здивувався білий демон. — А порозважати своїх молодих друзів? А розвеселити мене? «Ходімо звідси» — це не серйозно. Та й хто дав тобі дозвіл?

Він змахнув рогами — послав на нас своїх служників. Ті завищали від захоплення.

— У-ху-ху!!! — горланили вони.

— Ва-ава-ввввв!!!

— Аааааааааааа!

— Ідемо! — сказав Вовк. — Крихітко, тримайся за мною!