Ми стояли край поля й дивились, як густішають сутінки в його віддаленому кінці.

Ми слухали, як гримлять барабани, як гупають куті чоботища, як з обох боків чаші виїжджають страхітливі тварюки, що несуть на собі потворних вершників.

Вищать сурми, мають бойові штандарти.

А ось між лавинами вершників — лавина піхоти.

На найвіддаленішому пагорбі — ноші, які тримають на своїх спинах горбуни, на ношах — Вітчим у чорному плащі.

— Вітаю, Крихітко.

— Я помітила тебе, Зло.

Ногу закинуто на ногу. Праворуч — булава з безформною кулею в шпичаках. Виголені скроні, розтягнуті глузливою посмішкою губи.

— А вас багато.

— Вас теж, — сказала я.

— Перед початком: ти вирішила, що хочеш загинути?

Мені не лячно, я не боюся.

Подано знак, щоб затихли барабани. Аби було чутно мене.

— Не вирішила, — через хвилину мовчання: — Тоді я дозволю собі зробити вибір за тебе. За всіх вас.

— Роби, — сказав Вовк і вперся списом у стремено.

— Твоє право, — відповів Кіт, тримаючи двосічну сокиру в руках.

— Роби вибір, роби, — сказав священик-домініканець із важким залізним хрестом у руках.

Вони стояли напоготові.

Я знала — я не боюся.

Вітчим певен, що переможе.