— Кажуть, що мозок повністю розвивається у значно старшому віці, — сказала Ґейл Коллінз. Брайоні тоді було дванадцять чи тринадцять, коли вона розповіла ту брехню. Не варто її винити.

Ґейл тримала келих білого вина, обхопивши його чашу обома руками. Розташувалася вона за кутнім столиком біля кухонної стійки.

Бланш Мак-Інтай, вірна помічниця директорки Котс (зазвичай принаймні вірна), познайомилася з Ґейл на секретарських курсах ще тридцять років тому. Четверта учасниця «Книжкового клубу першого четверга», Маргарет О’Доннел, була сестрою Ґейл і єдиною відомою Бланш жінкою, яка мала пакет якихось акцій.

— Хто це каже? — запитала Дороті. — Про мозок?

— Науковці, — сказала Ґейл.

— Пху-тьху, — відмахнулась рукою Дороті, немов відганяла геть якийсь поганий запах. (Дороті була єдиною відомою Бланш жінкою, яка досі говорила такі слова, як оце пху-тьху.)

— Це правда.

Бланш чула, як доктор Норкросс казав у в’язниці майже те саме, що мозок цілком розвивається, тільки коли людина вже перейде за двадцять. Та хіба насправді це для когось дивина? Якщо ти знала бодай одного підлітка — чи, врешті-решт, сама колись була юнкою — хіба це не є самоочевидним? Підлітки не розуміють, що вони збіса роблять, особливо чоловіки. А дванадцятирічна дівчинка? Нема чого й казати.

Дороті сиділа в кріслі біля фасадного вікна. Це було її житло, акуратна квартира на другому поверсі, на Меллойстрит, з пухким блакитно-сірим килимовим покриттям і свіжими бежевими стінами. З вікна відкривався вид на ліс, який тулився до будівлі. Єдиною видимою ознакою того безладу, що наразі діявся в світі, була якась пожежа — наче полум’я сірника з цієї відстані — там, на заході, в напрямку Круглявого Пагорба і шосе № 17.

— Це було так жорстоко. Мені байдуже, хай там яким малим не був тоді її мозок.

Бланш з Маргарет сиділи на дивані. На кавовому столику стояла відкрита пляшка шаблі і ще закупорена пляшка піно. Також там була таріль зі спеченими Дороті коржиками і три слоїки пігулок, які принесла Маргарет.

— Мені вона дуже сподобалася, — сказала Маргарет. — Я в цілковитому захваті від книжки. Всі ті подробиці з життя медсестер під час Бліцу[189] просто захопливі. Та там усе — про ту велику битву, і про Францію, і про піший похід до морського узбережжя — просто вау! Справжній ульот! Епічний ульот, можна сказати. А ще їхнє кохання! Така пікантна круть, чисто розкіш, — похитала вона головою і розсміялася.

Бланш різко повернулась поглянути на неї, роздратована, попри той факт, що Маргарет була на її боці в сенсі захоплення «Спокутою». Маргарет працювала на залізниці, аж поки там не вручили їй приємний стос готівки, щоб вона раніше вийшла на пенсію — деяким людям, чорти забирай, так щастить. Вона була жахливою реготухою, ця Маргарет О’Доннел, особливо як на жінку за сімдесят, ще й, немов дурнувата, збирала оті керамічні фігурки тварин, які десятками товпилися на її підвіконнях. Останньою книжкою, яку вона вибрала для обговорення, був роман Гемінґвея про того ідіота, що не відпускав рибу, книжка, яка буквально бісила Бланш, бо то ж, подивімося правді в очі, була просто якась клята риба! Але Маргарет і її вважала романтичною. Як такого штибу жінка свою грошову премію за ранній вихід на пенсію змогла обернути на пакет акцій? От де загадка.