Шеннон Паркс прохала Клінта переспати з нею, а він відмовив. Ось яким вірним він виявився.

Проте… саме таким він і мусив бути, хіба не так? Хіба нагороджують медалями за додержання обіцянок і життя згідно зі своїми обов’язками?

— Босе? Чуєте мене?

— Лінні, мене якийсь час не буде. Маю зробити деякі справи. — Прийнято. Що трапилося?

На це запитання Лайла уникла відповіді.

— Клінтові треба повернутися до в’язниці, після того, як він трохи відпочине. Зателефонуй йому близько восьмої, гаразд? Переконайся, що він піднявся, і попроси, щоб, коли йтиме, зазирнув до місіс Ренсом. Йому треба про неї подбати. Він зрозуміє, що це означає.

— Окей. Дзвінки-побудки не моя спеціальність, але я не проти опанування нових галузей. Лайло, а з вами все в поря…

— Патруль Один, кінець зв’язку.

Лайла вставила мікрофон назад. На східному обрії з’явилася делікатна смужка ранкового світла п’ятниці. Заходилось на світанок нового дня. Він обіцяє бути дощовим, того роду, що ніби створений для солодкого пополуднього сну. На сусідньому з її сидінням лежав мотлох її професії: камера й течка-планшет, і Сіммонсів поліційний радар[246], і пачки охоплених гумовою стрічкою поліційних оголошень, і блокнот штрафних бланків. Вона взяла його, відірвала верхній аркуш і перевернула порожнім боком. Згори написала великими друкованими літерами ім’я свого чоловіка, а нижче: «Поклади мене, Платину, місіс Ренсом і Доллі в одному з порожніх будинків. Бережи нас. Із цього може й не бути ніякого повернення, але, можливо, й буде». Вона зупинилась, задумалася (думати було важко), а потім додала: «Люблю вас обох». Намалювала сердечко — солодкава тривіальність, ну то й що? — і написала своє ім’я. Дістала з коробочки в шухляді приладової панелі скріпку і прикріпила цю записку собі до нагрудної кишені. Точно так, коли вона була малою дівчинкою, її мати щопонеділка прикріпляла до її сорочки запечатані в конверті гроші на молоко. Сама Лайла цього не пам’ятала, але мати їй розповідала.

Виконавши це завдання, вона відхилилася на спинку сидіння і заплющила очі. Сон помчав на неї чорним локомотивом без прожектора і, ох, яке ж то було полегшення. Благословенне полегшення.

Перші делікатні павутинки розгорталися з Лайлиного обличчя і пестили її шкіру.

Частина друга Я висплюся, коли помру

Частина друга

Я висплюся, коли помру

То нічо, що я трохи втомився, я висплюся, коли помру.