Старі ніздрюваті дошки ґанку вгинаються й стогнуть під підошвами Лайли. Потужний весняний вітер стріпує поле бичачих хвостів[248], яке колись було її переднім подвір’ям, він так прекрасно гомонить, реве. Ця казкова зелень бичачих хвостів втирається в довір’я. Лайла дивиться назад, у тому напрямку, звідки прийшла, і бачить там молоді деревця, що проросли крізь розтрісканий асфальт Трімейн-стрит. Вони хитаються під вітром, наче стрілки збитих з пантелику годинників, застряглі між дванадцятою і першою. Світ покриває синє небо. На заїзді місіс Ренсом її крузер з дверцятами навстіж, лускатий від іржі. Всі чотири колеса спущені.

Як вона тут опинилася?

«Не переймайся, — каже вона собі. — Це сон. Кинь думати про це».

Вона заходить до будинку і зупиняється роздивитися на рештки своєї маловживаної їдальні: шибки розбиті, подерті штори звиваються й розвиваються з кожним подихом бризу, листя багатьох і багатьох літ наметено ледь не до поверхні потинькованого цвіллю стола. Панує запах плісняви. Йдучи коридором, вона думає, що, мабуть, це такий сон про подорож у часі.

У вітальні шматками попадала стеля, захарастивши килим місячним камінням[249]. Плаский телевізор все ще висить прикручений до стіни, але з його екраном щось недобре — пожолоблений і здутий, наче в духовці запечений.

Бруд і пил забілили зсувні скляні двері до непрозорості. Лайла тягне праву половину, і вона від’їжджає зі стогоном струхлявілої гумової рейки.