1

Під вечір п’ятниці, вже наприкінці другого дня катастрофи (у Дулінгу принаймні; в деяких частинах світу вже йшов Третій День Аврори) на запахи шинки, що смажилась, і кави, що варилася, прокинувся Террі Кумс. Першою ясною думкою в Террі була: «Чи залишилось щось питне в „Рипливому колесі“, чи я випив геть усе в цьому закладі, аж до води для миття посуду?» Друга була більш посутньою: «Треба до туалету». Саме це він і зробив, прибувши туди вчасно, щоби щедро виригати в унітаз. Пару хвилин він там так і відпочивав, дозволивши маятнику, який розхитував туди-сюди кімнату, вгамуватись і зупинитися. Після цього він звів себе на рівні, знайшов пігулки «Баєр»[251] і заковтнув три, запивши водою з-під крану. Повернувшись до спальні, він задивився на те місце біля лівого краю ліжка, де, як йому пам’яталося, була лежала Рита з головою в коконі, те біле надіб’я в її роті всмоктувалося досередини і видувалося з кожним подихом.

Невже вона встала? Це скінчилося? Пекучі сльози навернулись на очі Террі, і він непевною ходою, в самій нижній білизні поплентався до кухні.

Там сидів за столом Френк Ґірі, чий широкий тулуб робив той стіл ніби карликовим. Якимсь чином журба, притаманна цій картині — великий чоловік за крихітним столом у яскравому сонячному світлі — раніше від усіх слів проказала Террі все, що йому потрібно було знати. Їхні погляди зустрілися. Ґірі тримав розкритий журнал «Нейшенел Джіогрефік». Тепер він відклав його вбік.

— Я читав про Мікронезію, — сказав Френк. — Цікава місцина. Багато дикої природи, чимало її під загрозою. Певне, ти сподівався побачити декого іншого. Не знаю, чи ти пам’ятаєш, але я залишився спати тут. Ми перенесли твою дружину в підвал.

Ох, тепер усе пригадалося. Вони зносили Риту донизу, кожен взявшись за один кінець, неначе то був якийсь килим, стукаючись плечима об поручні й стіни, поки спускалися. Залишили її там на старому дивані, поклавши на старий плед, яким той був накритий, щоб не припадав пилом. Рита, безсумнівно, так і лежала зараз там, в оточенні старих запилюжених меблів, які вони виносили туди роками, збираючись якось влаштувати їх надвірний розпродаж, та так і не зібралися: барні стільці з пожовклими вініловими сидіннями, відеомагнітофон, стара колиска Даяни, стара дров’яна пічка.

Безнадія висотала Террі, він навіть не мав сили підвести голову. Підборіддя впиралося йому в груди.

Перед вільним стільцем по інший бік столу стояла тарілка з шинкою й тостом. Поряд з тарілкою — чашка чорної кави й пляшка «Біма». Террі поривчасто вдихнув повітря й сів.