— Тому що ми пригрозимо спалити його матір, наче якусь комаху на електромухобійці?
Террі не міг повірити в те, що він промовив ці слова. Не дивно, що він п’є на роботі. Послухати лишень дискусію, до якої його наразі змусили.
Френк жував гумку.
— Не подобається мені це, — сказав Террі. — Погрожувати спалити шерифа. Мені це й на дрібку не подобається.
— Мені теж не подобається, — сказав Френк, і то була правда. — Але розпачливі часи іноді вимагають розпачливих заходів.
— Ні, — промовив Террі, на мить почуваючись зовсім не п’яним. — Навіть, якщо хтось з наших знайде її, тут — глухе «ні». Чорти забирай, як на наше знаття, вона досі не спить. Взула свої буґі-черевички та й майнула геть з міста.
— Кинула свого чоловіка й сина? Кинула свою
— Мабуть, ні, — сказав Террі. — Хтось із наших врештірешт її знайде, але використовувати її таким чином — все одно ні. Копи не дозволяють собі погроз, і копи не беруть заручників.
Френк знизав плечима.
— Зауваження прийнято. Це була просто думка.
Він повернувся обличчям до вітрового скла, завів двигун і зрушив задом Патруль Чотири назад на шосе.
— Я сподіваюся, хтось перевіряв будинок Норкроссів щодо неї?
— Рід Берровз з Верном Ренґлом, учора. Нема ні її, ні Джареда. В домі порожньо.
— Отже, й хлопець, — задумливо промовив Френк. — Няньчить її десь, либонь? Мозкоправ міг подати таку ідею. Він, далебі, не тупий, треба віддати йому належне.
Террі не відповів. У думках він був поділений навпіл: половина вважала, що прикладатися до фляжки було поганою ідеєю, а інша думала, що ще ковток не завадив би. Він видобув фляжку з кишені, відкрутив кришку і запропонував спершу Френку, що було лише жестом ввічливості, оскільки та належала йому.
Френк похитав головою.
— Ні, поки я кермую, аміго.
Через п’ять хвилин, коли вони проїжджали їдальню «Олімпія» (пюпітр перед нею більше не намагався спокусити перехожих обіцянкою яєчного пирога, тепер там було написано: «МОЛІМОСЯ ЗА НАШИХ ЖІНОК»), дещо сказане по інтеркому мозкоправом вигулькнуло в голові у Френка: