Вона уп’ялася в нього очима, які більше не були червоними. — Я прийшла на «Ньюз Америка» в двадцять три роки безоплатною практиканткою. У двадцять шість я була штатною кореспонденткою, і там уже говорили про те, щоб дати мені мою власну вечірню програму. — Вона побачила той погляд, який Біллі послав Тіґу і Ренду.
— Ви ж знаєте, як тут кажуть, хіба не так? Те, що правда, — то не хвастощі.
Вона знову обернула свою увагу до Клінта.
— Така в мене референція. Достатньо добра?
— Сподіваюся, так, — сказав Клінт. — Слухайте.
Він говорив наступні п’ять хвилин. Прозвучали запитання, але небагато. Вони перебували в глухому куті, і кожний з них це розумів.
Розділ 6
Розділ 6
1
1
Александер Пітер Беєр, перша дитина, народжена по інший бік Дерева, син колишньої утримуваної в Дулінгській в’язниці Лінди Беєр, зробив свій перший вдих за тиждень по тому, як Лайла з Тіффані повернулися з руїн під Лев’ячою Головою. Минуло ще кілька днів, перш ніж Лайла познайомилася з ним на маленькому зібранні у відновленому будинку Ілейн Наттінг Ґірі. Він не був гарненьким у традиційному сенсі дитинчам; обвислі, складчасті щоки викликали асоціацію не з ґерберівським немовлям[306], а з одним букмекером, якого Лайла колись була заарештувала, знаним як Дебелий Ларрі. Утім, маленький Александер мав здатність невідпорно кумедно вертіти навсібіч оченятами, немов щосили намагався зорієнтуватися серед квітника жіночих облич, які над ним нависали.
Тарілка дещо твердих (але все одно смачних) коржиків передавалась по колу. Надін Кумс пекла їх у надвірній печі між нападами того дивного запаморочення, що періодично її доймало. Саму піч лише нещодавно притягнули на санях кіньми Тіффані з руїн «Лоузу»[307] в Мейлоку. Це приголомшувало подеколи Лайлу — ті темпи розвитку, який вони переживали, та швидкість і ефективність, з якою залагоджувалися проблеми і відбувався поступ.
Зрештою Лайла виявилася майже сама біля немовляти.
— Ти останній чоловік на землі чи перший? — запитала вона в нього.
Александер Пітер Беєр позіхнув.
— Він не розмовляє з копами, — це Тіффані присіла поруч неї в кутку вітальні.
— Он воно як?
— Ми їх навчаємо хорошому тут змалку, — сказала Тіффані.
Після їхньої спільної пригоди вони стали нетиповими друзями. Лайлі подобалося, як Тіффані їздить містом на конях у своєму білому ковбойському капелюсі, заохочуючи дітей підходити, гладити тварин по шиях, відчувати, які вони м’які й теплі.