«Ніколи не три собі очі після того, як торкався нетлі, Оскаре, — сказала тоді вона. — Туди потрапить пилок з їхніх крилець, і ти осліпнеш».

— Ану киш! — закричав суддя Сілвер.

Відірвавши руки від керма, він ляскав себе по обличчю. Нетлі не переставали ринути з вентиляційних отворів — сотні їх, можливо й тисячі. Кабіна лендровера перетворилася на бурхливий брунатний туман.

— Ану киш, ану киш, ану…

Щось важезне всілося на лівий бік його грудей. Біль електричним струмом забринів у його лівій руці. Він роззявив рота, скрикнувши, і нетлі залетіли туди, повзаючи по язиці, лоскочучи зсередини його щоки. З останнім стражденним вдихом він втягнув їх собі до горла, де вони й загатили йому трахею. Лендровер занесло ліворуч; зустрічний ваговоз вильнув праворуч якраз вчасно, щоб уникнути зіткнення, і опинився в кюветі, похилений, але не перекинувшись цілком. По інший бік дороги не було кювету, щоб туди з’їхати — тільки бар’єр дорожнього огородження, який відокремлював міст через Доррів Рівчак від провалля й потоку внизу. Машина Сілвера пробила огорожу й перекинулася. Лендровер шкереберть полетів у воду внизу. Суддю Сілвера, вже мертвого на ту мить, викинуло крізь лобове скло до Доррового Рівчака, притоки Круглявого ручаю. Один лофер спав з його ноги і поплив за потоком, черпаючи воду, а потім потонув.

Нетлі покинули перевернуту машину, яка тепер з булькотінням вгрузала у воду, і зграєю полетіли назад у бік Дулінга.

8

8

— Мені ненависно було це зробити, — промовила Єва… говорячи не до своїх гостей, як відчував Клінт, а до самої себе. Вона змахнула єдину сльозу з кутика свого лівого ока. — Що довше я тут, то дужче я олюднююся. Я зовсім про це забула.

— Про що ви говорите, Євко? — запитав Клінт. — Що вам було ненависно робити?

— Суддя Сілвер хотів привезти допомогу ззовні, — сказала вона. — Можливо, це ні на що не виплинуло б, але я не могла ризикувати.

— Ти його вбила? — запитала Ейнджел зацікавленим тоном. — Дістала отою своєю незвісною силою і все таке?

— Я мусила. З цього моменту все, що відбувається в Дулінгу, має залишатися в Дулінгу.

— Але ж… — Мікейла провела рукою собі згори вниз по обличчю. — Що відбувається в Дулінгу, те саме відбувається й повсюди. Це скоро станеться й зі мною.

— Поки ще ні, — сказала Євка. — І тобі більше не потрібні стимулянти.

Вона просунула крізь ґрати руку з розкритими пальцями і покликала вказівним:

— Підійди до мене.