Удалині під пагорбом, у сірому світлі надвечір’я, вони побачили якесь авто, що рухалося в їхній бік.
— Ріде?
— Що?
— Без жінок не буде ж і дітей.
— У тебе справжній науковий розум, без сумніву, — сказав Рід.
— Якщо це не припиниться, що буде з людством років за шістдесят або сто?
Це було таке, про що Ріду Берровзу не хотілося думати, особливо коли його дружина лежить у коконі, а дитину доглядає (либонь, абияк) їхній древній сусіда містер Фрімен. Та й ніколи було про те думати. Той автомобіль уже достатньо наблизився, щоб їм побачити величезний, помальований під зебру кемпер і те, що він уповільнюється, неначе збирається завертати на тюремну дорогу. Та тільки як, коли Патруль Три стоїть поперек неї.
— Це Голдена автодім, — сказав Верн. — Того адвоката. Мій брат його обслуговує там, у Мейлоку.
«Флітвуд» під’їхав і зупинився. Відкрилися водійські двері, і виліз Баррі Голден. Водночас офіцери вилізли з Патруля Три.
Голден привітав їх усмішкою:
— Джентльмени, я приїхав благовістити вам радість велику.
Ні Рід, ні Верн не відповіли усмішками на його усмішку.
— Ніхто не проїде до в’язниці, містере Голден, — сказав Рід. — Наказ шерифа.
— Дозвольте, я не вважаю це в строгому сенсі правдивим, — сказав Баррі, все ще усміхаючись. — Гадаю, такий наказ видав джентльмен на ім’я Френк Ґірі, а він є тим, кого заведено називати самоправцем. Чи не так?
На це Рід не знав як відповісти, тому промовчав.
— Як би там не було, — продовжив Баррі. — Я отримав дзвінок від Клінта Норкросса. Він вирішив, що передача тієї жінки місцевому органу правопорядку буде правильним вчинком.
— Ну, слава Богу, нарешті! — вигукнув Верн. — У людини прокинувся здоровий глузд!
— Він запросив мене до в’язниці, щоб полегшити оформлення справи і зафіксувати в офіційних паперах, чому він відійшов від протоколу. Насправді, просто формальність.
Рід хотів було спитати: