Мікейла, захекана, приєдналась до них. Баррі взяв у неї кошик і висипав коробки з набоями просто на скирту гвинтівок і пістолетів. Вони разом пішли назад, а Віллі залишився стояти під своєю парасолькою, дивився. Вийшов Ґарт з другою порцією зброї, шатни в нього обвисли під вантажем коробок з набоями, які він напхав собі до кишень.

— Що той старий вам сказав? — запитала Мікейла.

— Він хотів знати, чи робимо ми щось таке, що ухвалила б шериф Норкросс, — відповів Баррі. — Я сказав, що саме це ми й робимо.

Вони зайшли досередини і поспішили до зброярні. Вони вже винесли приблизно половину арсеналу. Мікейла помітила щось схоже на автомат, хворий на свинку.

— Нам треба обов’язково забрати оце. Я думаю, це та штучка, що пускає сльозогінний газ. Не знаю, чи вона потрібна нам, але я не хочу, щоб її мав хтось інший.

До них приєднався Ґарт.

— Я приніс погані новини, Захиснику Голден. Пікап з поліційною мигавкою на приладовій панелі щойно під’їхав ззаду до вашого автодому.

Вони поспішили до дверей і подивилися надвір крізь тоноване скло. З пікапа вилазили двоє чоловіків, і Мікейла впізнала їх обох: той клоун і фанат автографів, його напарник.

— О Боже, — охнув Баррі. — Це ж Дон Пітерз, із в’язниці. Що це він робить, прикидаючись копом? У цього чоловіка мозок жука.

— Цього жука зовсім недавно бачили очільником блокпосту біля тюрми, — сказав Ґарт. — Той самий жук, той самий пікап.

До новоприбульців підійшов бородань, щось сказав і показав рукою вдалину Головної вулиці. Пітерз і його юний напарник побігли до свого трака і застрибнули в кабіну. Ввімкнулася світломузика і вони з виттям сирени рвонули геть.

— Що відбувається? — спитала Лінні неуважним голосом. — Та що ж це таке нахер-всратися відбувається?

— Усе добре, — подарував їй усмішку Ґарт. — Нема чого хвилюватись.

А потім до Біллі з Мікейлою:

— Я можу запропонувати нам забратися звідси, поки ми маємо фору?

— Що відбувається? — скиглила Лінні. — Ох, усе це просто якийсь поганий сон!

— Залишайтесь у ньому, міс, — сказав Ґарт. — Він може покращитись.

Їхня трійця пішла геть, а щойно опинившись на бетонній доріжці, вони побігли. Мікейла з гранатометом в одній руці і сумкою сльозогінних зарядів до нього в іншій. Вона відчувала себе Бонні Паркер[318]. Віллі стояв біля «Флітвуда».

— Як ти відправив тих парубків звідси? — запитав його Баррі.

— Сказав їм, шо хтось стріляє у господарчих товарах. Вони там не затримаються довго, тому я раджу вам, людоньки, мотати звідси. — Віллі клацнув своєю парасолькою, закривши її. — І думаю, мені краще умотати з вами. З тих двох не буде щасливих туристів, коли вони повернуться сюди.