Коли десь за чверть милі після лісопильні лис завернув з шосе на порослу просіку, Тіффані напружилась і захисним жестом обхопила свій живіт:

— Ні, ні, ні, можете прямо тут зупинити, щоб мені вийти. Я не маю наміру повертатися до трейлера Тру Мейвезера, навіть якщо від нього залишилося не більш ніж купа залізного брухту.

— Ми не туди їдемо, — сказала Лайла.

— Звідки ти знаєш?

— Почекай і побачиш.

Як виявилося, рештки трейлера були ледве помітними; колись ураган зсунув його з підпорних блоків, і він тепер лежав боком у високих бур’янах і малині, наче якийсь іржавий динозавр. Ярдів за тридцять-сорок від нього лис взяв різко ліворуч і слизнув у ліс. Жінки на двох передніх карах побачили промельк його помаранчево-рудого хутра, а потім він зник.

Лайла злізла з машини і пішла до того місця, де лис зник у лісі. Руїни сусіднього сараю поросли цілком, але навіть нині тут зберігався який хворобливий хімічний запах. Мет може вивітритися, подумала Лайла, але спогади тривають. Навіть тут, де час немов галопом мчить, пауза — перехопити повітря, і летиш далі.

До неї приєдналися Дженіс, Магда і Бланш Мак-Інтай. Тіффані залишилася у гольф-карі, підтримуючи своє черево. Вигляд мала хворий.

— Тут звіряча стежка, — сказала Лайла, показуючи. — Ми можемо нею піти без особливих труднощів.

— Я не піду туди в ліс, нізащо, — сказала Тіффані. — Мені байдуже, хай які той лис танці танцює. У мене знову ті чортові перейми.

— Навіть якби в тебе їх не було, тобі не варто було б туди йти, — сказала Ерін. — Я лишуся з тобою. Джолі, ти можеш піти, якщо хочеш.

Джолі пішла. П’ятнадцять жінок вирушили по звірячій стежці вервечкою одна за одною, Лайла вела перед, а колишня місіс Ґірі замикала хвіст. Вони йшли десять хвилин, аж тут Лайла підняла руки, розставивши вказівні пальці ліворуч і праворуч, наче коп-регулювальник, який ще не вирішив.

— Свята срака, — мовила Сілія Фрода. — Я ніколи не бачила нічого подібного. Ніколи.

По обох боках стежки гілки тополь, берез та вільх були наче хутром вкриті нетлями. Здавалося, їх там мільйони.

— Що, як вони нападуть? — пробурмотіла Ілейн тихеньким голосом і дякуючи Богу за те, що не піддалася умовлянням Нани взяти її з собою.

— Не нападуть, — сказала Лайла.

— Звідки ти це можеш знати? — зажадала Ілейн.

— Просто знаю, — відповіла Лайла. — Вони, як той лис. — Вона затнулася, нашукуючи годяще слово. — Вони емісари.

— Кого? — перепитала Бланш. — Чи чого?