Тому Лайла здивувалася, побачивши, що хтось сидить там на гранітних сходах. Ці сходи залишилися, мабуть, єдиним, за чим ще вгадувалася стара будівля.

Коли Лайла наблизилася, та постать підвелася й рушила до неї.

— Лайло?

Сповнений непевності і задавлений нещодавно пролитими сльозами голос був знайомим.

— Лайло, це ви?

Тепер нові жінки з’являлися дуже зрідка, і якщо ця буде останньою, то кращої годі й бажати. Лайла підбігла до неї, обійняла і розцілувала в обидві щоки.

— Лінні! О Боже, як я рада тебе бачити!

Лінні Марс обняла її навзаєм з панічною силою, та потім відтулилася, щоб роздивитися Лайлине обличчя. Упевнитися. Лайлі це було цілком зрозуміло, тому вона стояла нерухомо. Але Лінні усміхалася і сльози в неї на щоках були гарними. Лайлі подумалося, що це так, немов якісь небесні терези врівноважилися — з одного боку відхід Тіффані, а з іншого — прибуття Лінні.

— Ти довго тут сидиш? — нарешті запитала Лайла.

— Я не знаю, — сказала Лінні. — Годину чи, може, дві. Я бачила, як заходив місяць. Я… я не знала, куди мені піти. Я сиділа в офісі, дивилася в ноутбук, а потім… як я тут опинилася? Де це?

— Це складно, — відповіла Лайла і, підводячи Лінні назад до сходів, раптом уторопала, що жінки вельми часто кажуть ці слова, а чоловіки майже ніколи.

— У певному сенсі ти й досі в офісі, тільки лежиш у коконі. Чи то ми так думаємо принаймні.

— Ми мертві? Привиди? Ви це говорите?

— Ні. Це реальне місце.

Лайла не була впевнена в цьому спочатку, але тепер цілком. Що ближче пізнаєш, то менше (або ні) захвату, але, напевне, більше віри.

— Скільки ви вже тут?

— Місяців вісім. Можливо, більше. Час рухається швидше по цей бік того… ну, чогось того, поза чим ми зараз. Гадаю, що по той бік — там, звідки ти прийшла — ще й повного тижня не минуло відтоді, як почалася Аврора, правильно?

— П’ять днів, я гадаю.

Лінні знову сіла.

Лайла почувалася жінкою, яка довго живе за кордоном і спрагла новин з батьківщини.