Фактично, їх виїбли в усі дірки. Копи взяли наркоту, взяли зброю, взяли Кітті Мак-Дейвід, яка сказала, що багато разів була свідком того, як Ловелл в обмін на пакети з коксом віддавав пачки готівки їхньому постачальнику з картелю, і бачила, як він стріляв у того дурня з Алабами, що намагався втулити їм фальшиві банкноти. Копи навіть взяли ту балабуху Сі-чотири, яку вони заникали на Четверте липня. (План був: підкласти її під якусь силосну башту і подивитися, чи зможе та херня її підняти, як ракету на мисі Карнавал)[338].

Та хай якими гарними були ті перегони, Ловелл не був певен, скільки він зможе триматися на перегортанні спогадів про них. Думка про те, як його спогади хирітимуть, а потім почнуть розпадатися, гнітила.

Коли вони вичерпаються, думав Малий Лов, доведеться себе просто вбити. Він цього не боявся. А чого боявся — це душитися від нудьги десь у камері, як ото прикутий до інвалідного крісла останні кілька років свого життя Великий Лов, смокчучи свій «Клич» та кисень із балона, задушився на смерть власними шмарклями. Мейнарду, такому недоумку, яким він є, либонь, непогано буде кілька десятків років у тюрмі. Однак, не Малому Ловеллу Ґрайнеру-молодшому.

Йому не цікаво грати фуфловими картами, аби лиш залишатися в грі.

Потім, поки вони ще чекали досудового розгляду, лайно знову обернулося на «Шінолу». Господи, благослови Аврору, призвідницю їхнього звільнення.

Означене звільнення приключилося пополудні минулого четверга, в той день, коли ця сонна хвороба прийшла в Аппалачію. Ловелл з Мейнардом сиділи пристебнуті до лави перед радною кімнатою в Коглинському суді. Минула вже година, як мусили прибути прокурор і їхній адвокат.

— Що за херня, — оголосив той чмошник з Коглинського поліційного департаменту, який наглядав за ними. — Яка дурня. Мені не стільки платять, щоби я няньчився тут з вами, клятими довбодятлами, цілісінький день. Піду, подивлюся, що там та суддя збирається робити.

Крізь армоване скло навпроти їхньої лавки Ловелл бачив, що суддя Вейнер, єдина з трьох офіційних осіб, яка визнала за необхідне з’явитися на слухання, похилила голову собі на руки і строха задрімала. На той момент брати поняття не мали про Аврору. Як і те чмо, коп.

— Надіюся, завдасть вона йому прочухана, що збудив її, — зауважив Мейнард.

Не зовсім це сталося, коли ошелешений офіцер зірвав павутинну маску, що виросла на обличчі Її Честі Судді Реджини Альберти Вейнер, але, як то кажуть, нема кращого, то й так некепсько.

Ловелл з Мейнардом, прикуті кайданками до лави, все бачили крізь армоване скло. Це було чудесно. Суддя, не більша п’яти футів з дюймом на підборах, повстала праведно і жахнула копа — співаймо алілуя — в груди чорнильною авторучкою з золотим пером. Це відкинуло байстрюка на килим, і вона, скориставшись перевагою, вхопила зі столу суддівський молоток та почала гатити його по обличчю, не встиг той гівнюк вивернутися чи гукнути: «Я заперечую, Ваша Честь». Після того суддя відкинула вбік свій закривавлений молоток, сіла на місце, похилила голову на схрещені руки і знов закімарила.