— Нам треба прибратися, — оголосив Ловелл.

— Я тобі казав, — відгукнувся Мейнард. — Я засунув голову того парубка у дупло порожньої колоди, а решту тіла скинув до ями.

Старший брат Лова патрав трупи так, як інші люди патрають індиків. Ексцентрична навичка, але, видко, Мею це дарувало задоволення.

— Це лише початок, Мею, але цього недостатньо. Нам треба прибратися ще краще, поки все в такому розйобі. Все дочиста підчистити, так би мовити.

Мейнард допив своє пиво і відкинув геть бляшанку.

— Як нам це зробити?

— Для початку ми спалимо шерифську управу в Дулінгу. Це знищить докази, — пояснив Ловелл. — Це велике нумеро уно.

Слутий вираз обличчя брата підказував, що потрібні додаткові пояснення.

— Наша наркота, Мею. Вони захопили все в тому рейді. Ми все там спалимо, і в них не залишиться проти нас нічого твердого.

Ловелл собі це уявив — просто чудесно. Він ніколи не підозрював, як йому хочеться знищити якусь поліційну дільницю.

— Потім, просто для певності, щоби розставити всі крапки над і, ми завітаємо до тамтешньої тюрми і розберемося з Кітті Мак-Дейвід.

Лов провів собі пальцем поперек неголеної шиї, щоб показати братові точно, як ця розбірка мусить відбутися.

— Гов, та вона ма’ть, спить.

Лов трохи подумав.

— А якщо вчені вирахують, як їх усіх розбудити?

— Навіть якщо так, може, в неї пам’ять буде стерта. Знаєш, амнезія, як ото у «Днях наших життів»[347].

— А якщо ні, Мею? Бодай хоч колись буває такий зручний розклад? Та пизда Мак-Дейвід може відправити нас за ґрати на всю решту наших життів. Та навіть не це важливо. Вона накапала, ось що важливо. Вона мусить відповісти за це, хоч спить вона, хоч не спить.

— Ти справді думаєш, що ми можем до неї дістатися? — спитав Мейнард.