— Який ти віддаси мені, — сказала Ван і простягла руку.

Фріц скинув на неї очі — хитрі, водянисто-блакитні під зморшкуватими повіками.

— Якщо ти забереш мою базуку, ти її віддаси мені назад до того, як сама заснеш?

— Ні, — сказала Ван. — Але я не зламаю тобі руку до пари з тією, що вони тобі вивихнули. Як тобі таке?

Маленький чоловічок хихотнув і проказав:

— Ладненько, але це тіки того, що я маю слабкість до розложистих жінок.

Якби вона почувалася більше сама собою, Ван би його, либонь, на лайно збила за такі слова — це було б неважко, і на користь громаді — але у своєму виснаженні вона заледве їх зауважила.

— Тоді давай.

Фріц підважився з крісла.

— Телефон на кухонному столі.

Вона пішла ззаду, тримаючи гвинтівку націленою на нього.

Він провів її коротким, темним коридором у кухню. Там так смерділо горілим, що Ван хотілось ригнути.

— Що це ти таке тут смажив?

— Кенді, — сказав Фріц, ляснувши по покритому лінолеумом столу.

— Цукерки?

На її ніс, тут не пахло ніякими цукерками, які б вона знала. Сірі обривки, наче шматки спаленої газети, лежали розкидані на підлозі.

— Кенді[357] — це моя дружина, — сказав він. — Тепер покійна. Підпалив ту ротату стару нечупару кухонним сірником. Навіть не уявляв, що вона так спахне.

Його чорні й коричневі зуби виставилися у жахливій усмішці.

— Шупиш? Палах, і нема?

Тепер цього не уникнути. Втомлена чи ні, вона хоче завдати болю цьому мерзенному мудаку. Такою була перша думка Ван. Друга думка — нема ніякого телефону на покритому лінолеумом кухонному столі.