Під час розмови Ейнджел з Євкою Джінет сиділа під стіною навпроти камер, слухала і дивилася. Тепер вона обернулася до Дейміена, вже стільки років мертвого і похованого за сто миль звідси, який, тим часом, сидів поруч неї. В його стегні стирчала викрутка, і кров звідти витікала на підлогу, хоча Джінет її зовсім не відчувала, навіть якоїсь вогкості. Що було дивно, оскільки вона сиділа просто в калюжі його крові.

— Ти це бачив? — спитала вона. — Отих пацюків?

— Йо, — відгукнувся Дейміен. Голосом високим і скрипучим, імітацією її голосу. — Я бачу цих пацючків, Джіні-бейбі.

«Тьху, — подумала Джінет. — Був нормальним, коли знову з’явився в її житті, але тепер уже починає дратувати».

— Отакі-от точно пацюки гризуть мій труп через те, що ти мене вбила таким чином, Джіні-бейбі.

— Вибач.

Вона торкнулася свого обличчя. На доторк, ніби плаче, але ж у неї сухе обличчя. Джінет почала дряпати собі лоба, глибоко вганяючи нігті, намагаючись дістати бодай трохи болю. Вона гидилася бути божевільною.

— Нумо. Помацай, — підсунувся Дейміен, наблизивши своє обличчя. — Вони мене обгризи геть до кісткового мозку.

Його очі були чорними норами: пацюки виїли очні яблука. Джінет не хотілось дивитися, вона хотіла заплющитися, але якщо так зробить, розуміла вона, на неї чатує сон.

— Що ж це за мати, яка дозволяє, щоб таке зробили татові її сина? Вбити і дозволити пацюкам його жувати, неначе він якийсь чортів шоколадний батончик «Баттерфінгер»?

— Джінет? — погукала Євка. — Агов. Послухай сюди.

— Не зважай на ту курву, Джіні, — сказав Дейміен. При цьому з рота у нього випало мале щуреня. Воно впало Джінет у пелену. Вона, скрикнувши, ляснула рукою по ньому, але його там не було. — Мені потрібна твоя увага. Дивись мені в очі, дурепо.

Євка сказала:

— Я рада, що ти не заснула, Джінет. Я рада, що ти не послухалася мене. Дещо відбувається по інший бік, і… ну, я гадала, що буду цим задоволена, але, мабуть, я м’якшаю у своєму старому віці. Наздогад усе це триває досить довго. Я б воліла, щоб уже відбувся об’єктивний розгляд справи.

— За що це ти говориш?

У горлі Джінет боліло. Їй боліло у всьому тілі.

— Ти хочеш знову побачити Боббі?

— Звісно, я хочу його побачити, — сказала Джінет, ігноруючи Дейміена. Це вдавалося їй робити дедалі простіше. — Звісно, я хочу побачити мого синочка.

— Тоді гаразд. Слухай уважно. Між цими двома світами є таємні шляхи — тунелі. Кожна жінка, коли засинає, проходить одним із них, але є ще інший — дуже особливий — який починається біля дуже особливого дерева. Він веде в обох напрямках. Ти зрозуміла?