Лікар Норкросс пройшов повз засклену стіну Вартівні, не зупиняючись. Ейнджел зважувала, чи не піти їй слідом та й увігнати ключа в шию цьому слизькому шептуну. Їй подобалася така ідея. На жаль, вона дала Євці обіцянку нікого не вбивати до настання світла дня, а Ейнджел уже глибоко побоювалася заїдатися з тією відьмою.

Вона дозволила лікарю піти далі.

Ейнджел вирушила до Крила С, до тієї камери, що була домом Мори й Кейлі. Фігура, яка явно належала Морі, коротка й опецькувата, лежала на краю нижньої койки, де хтось її поклав після того, як вона зробила люлі-гулі у Крилі А. Кейлі лежала в глибині койки. Ейнджел було невтямки, що мала на увазі Євка, коли сказала «їхні душі мертві», але це спонукало її до обережності.

Вона прорвала кінчиком ключа оболонку, що покривала обличчя Мори. Матеріал розійшовся зі звуком «дррр», і вигулькнуло Морине пухке червонощоке обличчя. Воно могло б слугувати моделлю для картинки на коробці якогось простацького бренду, що продається в загумінкових крамничках, — «Кукурудзяні хлібці Мами Мори» або «Заспокійливий сироп Данбартон». Ейнджел вискочила в коридор, готова тікати, якщо Мора кинеться на неї.

Жінка на койці повільно сіла.

— Моро?

Мора заморгала. Вона задивилася на Ейнджел. Очі в неї були — суцільні зіниці. Вона звільнила від кокона праву руку, потім ліву, потім склала руки разом у себе в складках пелени.

Коли Мора просиділа таким чином уже з пару хвилин, Ейнджел наважилася знову прослизнути до камери.

— Я не просто тебе покалічу, Мо-Мо, якщо ти попреш на мене. Я тебе вб’ю.

Жінка сиділа спокійно, її чорні очі втупилися в стіну.

Ейнджел розпорола ключем павутиння, що покривало обличчя Кейлі. Так само притьмом, як перед цим, вона вискочила з камери в коридор.

Повторився той самий процес: дивлячись цілковито чорними очима, Кейлі стягнула донизу верхню половину свого кокона, наче плаття. Дві жінки сиділи плечем до плеча, обривки павутиння висіли в їхньому волоссі, на підборіддях, на шиях. Вони скидалися на примар з якоїсь ярмаркової кімнати жахів.

— З вами, дівчата, все гаразд? — запитала Ейнджел.

Вони не відповіли. Не схоже було, що вони дихають.

— Ви знаєте, що, всі думають, ви мусили б робити? — спитала Ейнджел, тепер менш нервуючись, але допитлива.

Вони не сказали нічого. Жодної реакції жодного роду не ворухнулося в їхніх чорних очах. Слабенький дух розкопаної сирої землі линув від двох жінок. Ейнджел подумала (і шкодувала, що про це подумала): «Отак потіють мертві».

— Окей. Добре.

Вони або щось робитимуть, або не робитимуть.