— Тоді ходімо, — сказав Перл. — Ти попереду, Скоростріле. В мене кусачки для огорожі.

Дону не хотілося вести перед.

— Може, мені краще залишитися тут, з Еріком? Він був моїм напарником, врешті-решт.

— Нема потреби, — сказав Дрю Т. Баррі. — Він сконав.

7

7

Десь за рік до Аврори, коли Мікейла ще належала до нижчого класу тих, хто записує в «Ньюз Америка» сюжети-затички — типу історій про собак, які вміють рахувати, або братів-близнюків, які випадково зустрілися після п’ятдесяти років розлуки — вона зробила сюжет про те, як люди з великими колекціями книг платять за опалення менше тих, хто не читає, бо книжки створюють добру ізоляцію. З цією думкою, щойно розпочалася стрілянина, вона, ввібравши голову в плечі, поспішно ретирувалася до тюремної бібліотеки. Те, що вона там виявила — переважно обтріпані видання в м’яких обкладинках — було не зовсім такою ізоляцією, яку вона мала на думці, а отже, коли в сусідній кімнаті вибухнула зв’язка динаміту й брикнула стіна, на неї обвалилися романи Нори Робертс і Джеймса Патерсона[371].

Вона вибігла назад на Бродвей, цього разу не переймаючись тим, щоб щулитись, але затрималася, нажахана, подивившись у кімнату відвідувань, де те, що залишилося від Ренда Квіґлі, було розмазане по підлозі і скрапувало зі стелі.

Мікейла була повністю дезорієнтована, на межі паніки, тож коли снаряд із базуки вдарив у Крило С і в її бік здійнялася хмара куряви (нагадавши ті теленовини, які вона дивилася відразу після обвалу Веж-Близнюків), вона розвернулася йти назад, туди, звідки прийшла. Не встигла зробити й трьох кроків, як чиясь міцна рука обхопила її горло і Мікейла відчула, що гостряк холодної сталі вперся їй у скроню.

— Привітик, дупцю солоденька, — промовила Ейнджел Фіцрой.

Коли Мікейла не вмент відреагувала на привітання, Ейнджел сильніше натисла долотом, яке вона позичила в меблевій майстерні.

— Що це за херня така там відбувається?

— Армагеддон, — спромоглася Мікейла задавленим голосом, який геть не був схожим на її телевізійне цвірінькання. — Прошу, припиніть мене душити.

Ейнджел відпустила Мікейлу і повернула її обличчям до себе. Дим, що тягнувся коридором, приніс гіркий присмак сльозогінного газу, вони закашлялися, але бачили одна одну досить добре. Жінка з долотом мала якусь сухоребру, настирну, хижацьку привабливість.

— Ви зараз інакша, — сказала Мікейла. Мабуть, надзвичайно дурнувате зауваження, коли в’язницю штурмують, а одна з арештанток вимахує в тебе перед очима долотом, але це все, що спливло їй до голови. — Зовсім не сонна. Справді бадьора.