Не встиг я ступити на другу сходинку, як будинок здригнувся. Над моєї головою затрусилася люстра з тисячею свічок, і вони закрапали воском на моє обличчя. Я змигнув і відхилився. Раптом сходи під моїми ногами згорнулися й упали, викинувши мене у хол з вощеною підлогою, якою я проїхався чи не до середини. Ріс і тітка Дел відскочили, але я протягнув з собою бідолашну Раян, наче кулю по боулінговій доріжці. Підвівшись, я гукнув нагору:

— Ліно Дюкейн! Якщо ти знову нацькуєш на мене ці сходи, я особисто поскаржуся на тебе у дисциплінарний комітет!

Я піднявся на першу сходинку, потім на Другу. Нічого не сталось.

— Я подзвоню містеру Голлінзворту й особисто засвідчу, що ти небезпечно божевільна, — став я перестрибувати через сходинку аж до самого верху. — Бо якщо ти знов учиниш так зі мною, такою і будеш, чула?

А потім у моїй голові з’явився голос.

«Ти не розумієш».

«А., я знаю, що тобі страшно, але в цій ситуації не краще бути на самоті».

«Йди геть».

«Не піду».

«Я серйозно, Ітане. Йди геть. Я не хочу, аби з тобою що-небудь сталося».

«Я не можу».

Тепер я стояв перед входом у її спальню, прихилившись щокою до холодного білого дерева дверей. Я хотів бути з нею — бути настільки близько, наскільки б витримало моє серце, і якби вона не підпустила мене ближче, поки що я задовольнився б і цим.

«Ти тут, Ітане?»

«Тут».

«Я боюся».

«Я знаю, А.».

«Я не хочу завдати тобі шкоди».

«І не завдаси».

«Ітане, я не хочу тебе залишати».

«І не залишиш».