«А що як залишу?»
«Я чекатиму на тебе».
«Навіть якщо я стану темною?»
«Навіть якщо ти станеш дуже, дуже темною».
Вона відчинила двері й втягнула мене всередину. В спальні горлала музика. Я впізнав її. Це був майже геві-метал знайомої мені пісні:
Шістнадцятий місяць, шістнадцятий рік, Страхів тут шістнадцять найбільших твоїх, Тут сни, де вшістнадцяте смак моїх сліз І падаєш, падаєш, падаєш вниз…
Ліна мала такий вигляд, ніби проплакала всю ніч… хоча можливо, так і було. Коли я торкнувся її обличчя, то побачив на ньому ще не висохлі доріжки сліз. Я пригорнув її, і ми закружляли під пісню:
Шістнадцятий місяць, шістнадцятий рік, І грім, що у пам'яті в тебе не стих, Шістнадцята миля, шістнадцятий шлях, Шістнадцятий пошук, шістнадцятий страх…
Понад Ліниним плечем я бачив, який безлад панує у її кімнаті. На стелі потріскався і повідпадав тиньк, комод перевернувся догори дриґом, як після нашестя грабіжників. Вікна розлетілися вщент. Без шибок маленькі металеві рами схожі були на тюремні ґрати у середньовічному замку. А ув’язнена притискалася до мене, доки ми танцювали в обіймах мелодії.
І пісня тривала.